Читати книгу - "Бляшаний барабан"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Post scriptum II
А завершити увесь цей твір мені хочеться ось такою невигаданою історією, радше сумною, аніж безглуздою. Так сталося, що я протягом свого довгого життя зустрічався з багатьма уславленими німецькими письменниками — східними і західними. Тільки не з Ґюнтером Брасом.
Відвідавши в 1971 році тодішню ФРН, я, певна річ, зателефонував йому в Західний Берлін. Він сказав: «Приїжджайте...» — і назвав дату. «Але це неможливо», — заперечив я. «Чому?» — дещо роздратовано кинув Ґрас, але тут-таки й зрозумів причину: «А й справді, звичайно ж... Західний Берлін... тоді знаєте що, давайте зустрінемося в Берліні, у «вашому», Східному. Я приїду туди на метро»...
Одначе його ідеї не судилося здійснитися: з'ясувалося, що моя віза не дійсна не лише для «ворожого» західного Берліна, але і для «братнього» Східного. Їдучи в Кьольн, я перетинав це місто без жодної зупинки у наглухо закритому, ніби «запломбованому» вагоні.
Чи не правда, що ця історія своєю абсурдністю з «Бляшаним барабаном» у певному сенсі кореспондує?..
Дмитро ЗАТОНСЬКИЙ
БЛЯШАНИЙ БАРАБАН
КНИГА ПЕРША
Широка спідниця
Скажу як воно є: я — пацієнт одного лікувально-опікунського інтернату, і мій санітар наглядає за мною, майже не спускаючи мене з очей, — адже в дверях є вічко. Але очі в мого санітара такі карі, що побачити наскрізь мене, синьоокого, їм просто зась.
Отож бути мені ворогом санітар аж ніяк не може. Я навіть полюбив його, отого підглядача за дверима, і, коли він входить до палати, розповідаю йому всілякі історії зі свого життя, щоб він, попри оте осоружне для нього вічко, пізнав мене краще. Той добрий чоловік мої розповіді, схоже, цінує, бо, щойно я збрешу йому щось новеньке, із вдячности заходжується показувати мені останній виплід своєї вузлотворчости. Митець він чи ні — то вже інша розмова. Хоча виставку його творінь преса зустріла б, либонь, непогано, та й покупці на них знайшлися б. Зі звичайнісінького шпагату — санітар підбирає й розплутує його в палатах своїх пацієнтів після того, як розійдуться відвідувачі, — він вив'язує вузлик за вузликом усіляких почвар, тоді вмочує їх у гіпс, дає просохнути й нашпилює на в'язальні дротики з дерев'яними колодочками.
Нерідко в нього навіть зринає думка про те, щоб свої творіння розмалювати. Я не раджу йому цього робити; я щоразу показую на своє залізне ліжко, покрите білим лаком, і прошу його уявити собі цю вершину досконалости розцяцькованою. Тоді він, злякавшись, сплескує в долоні, намагається виразити на своєму трохи застиглому санітарському обличчі всі можливі жахи водночас і від отих своїх барвистих планів відмовляється.
Одне слово, моє штатне, покрите білим лаком залізне ліжко — це взірець. Для мене воно означає навіть щось більше: те ліжко — нарешті досягнута мета, моя втіха й могло б навіть стати моєю вірою, якби начальство цього закладу дозволило мені дещо вдосконалити: ґратки на ліжку я попросив би підняти вище, щоб уже ніхто не підходив до мене надто близько.
Один раз на тиждень мою тишу, переплетену білим залізним пруттям, уриває день відвідин. Тоді приходять вони — ті, які хочуть мене врятувати, які знаходять утіху в тому, що люблять мене, і які в мені цінують, поважають і прагнуть пізнати себе. Але які ж вони сліпі, знервовані й невиховані! Дряпають манікюрними ножичками мої білі лаковані ґратки на ліжку, малюють кульковими ручками й синіми олівцями довгастих непристойних чоловічків. Мій адвокат — від його «Вітаю!» вся палата щоразу аж двигтить — одразу накидає свого нейлонового капелюха на лівий стовпчик у ногах ліжка. І поки він сидить у мене — а такі адвокати вміють розбалакувати довго, — через той його насильницький акт я втрачаю і внутрішню рівновагу, і будь-який настрій.
Після того, як мої гості поскладають подарунки на білому, накритому цератою столику під аквареллю з анемонами, після того, як вони порозповідають мені про свої вже розпочаті чи заплановані акції порятунку й переконають мене — того, кого так невтомно прагнуть урятувати, — у високій своїй любові до ближнього, до них знов повертається втіха від власного існування, і вони прощаються зі мною. Потому приходить санітар — провітрити палату й зібрати шпагат від пакунків із подарунками. Частенько після цього в нього ще лишається час посидіти край мого ліжка й порозплутувати шпагат, сповнюючи палату тишею доти, доки я вже починаю називати тишу іменем Бруно, а Бруно — тишею.
Бруно Мюнстерберґ — тепер я назву свого санітара на його справжнє ім'я, годі вже гратися в словесні ігри — купив за мої гроші п'ятсот аркушів писального паперу. Якщо ці припаси скінчаться, Бруно, неодружений, бездітний чоловік родом із Зауерланда, ще раз навідається до невеличкої крамниці канцелярського начиння — там продаються й дитячі іграшки, — щоб я мав удосталь нелінійованого місця для своєї, сподіваюся, надійної пам'яти. Своїх відвідувачів — скажімо, того ж таки адвоката чи Клепа — про цю послугу я не попросив би повік. Дбайлива, приписана мені любов запевне не дозволила б моїм друзям принести з собою щось таке небезпечне, як іще чистий писальний папір, і дати ним користатися моєму духові, що невтомно розроджується все новими й новими словами.
Коли я сказав санітарові: «Чуєш, Бруно, чи не купив би ти мені п'ятсот аркушів невинного паперу?», той, звівши очі на стелю й тицьнувши вказівним пальцем туди ж таки, що мало навести мене на певні думки, відповів:
— Ви хочете сказати, білого паперу, пане Оскар?
Та я наполіг на слові «невинного» й попросив Бруно так і сказати в крамниці. Коли санітар уже майже надвечір повернувся з пакунком, то спробував удати з себе такого заклопотаного — куди твоє діло. Він раз у раз надовго втуплювався поглядом у ту ж таки стелю, де вичитував усі свої відкриття, а трохи перегодя промовив:
— Ви підказали мені саме те слово, що треба. Я попросив у них
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бляшаний барабан», після закриття браузера.
