Читати книгу - "День гніву"

— Амінь. Не вертаймося ж до цієї матерії.

Ішли мовчки.

А в снігових хмарах, що плили над садами, над Львовом, над кафедрою й Бернардином[74], страшна влада Женщини-Бісиці. Невгомонної. Ненаситної. З’ява така близька — юнак заслонив набренілі очі. Точені рамена, до них би припасти спрагненими устами, злива золотої коси, залом атласної шиї, непокірні уста, розхилені уста, жагтіння жаги…

— Господи, молю тебе, спали ці мислі, ці привиддя демона знівеч…

…Біс перебігав дорогу. По камінних плитах його слід, його гусячих лап, свинячих ратиць.

Свята вода в притворі. Прогнання кушення, прогнані біси. Ллється шарлат крізь високі прорізи вікон. Тремтять свічі. Як душі, займаються їхні палахкотіння.

Господи, милостив будь мені, грішному.

* * *

Тверда воля, невгнута воля — закон когорти. Когорта спасе цей край. На Схід біжать дороги. Крочать[75] браття, воїни когорти. Над Дніпро, в степи, де вихор схизми. Пропалена буде ця земля, навіщена вогнем і мечем.

Послушник торкнув отця Генцеля за рукав. Капітан стояв у глибокій задумі. Юнак біля нього впав навколішки. І з вівтаря била світлість, розтинала сутінь. Вота[76] важучі, пишноцінні, діамантові, щирозлоті іскріють в свічах. Наливаються рубіни в короні Богоматері…

— Це кров, кров, патре…

— Тихо. Гніву Божого не відвернемо. Молімось за злагіднення його. Молімось за те, щоб ця хуртовина не спалила всього, що живе.

— Що таке, патре?

— Ще міцнішими мусять бути в цей страшний час, в цей день гніву воїни когорти. Вогненна проба зближається. Речі Посполитої, християнського передмур’я ребелія. Хмельницький виступив назустріч збройним і панцерним силам гетьмана коронного…

І вірні стали на коліно в сутінку, дехто впав хрестом, а шепіт, шепіт пішов під склепіннями аж до притвору.

…Шомберг і молодий староста барський Стефан Потоцький ідуть назустріч Хмельницькому…

…з коренем вирвати будяччя…

…нарешті стяти раз на всі віки козацьку потвору…

…Аннали Полонії випишуть на вічну пам’ять несмертельної слави подвиг пана коронного гетьмана, оборонця рубежів: знесення січового гнізда розбійницького, приведення винників до правої покари.

…Свята Мати Ченстохівська й Обдахівська, хороните лицарів Речі Посполитої…

По скінченні богослужби патер Мокрський сказав:

— Пройдімось по садку. Натура заспокоїть пристрасть і приверне рівновагу ума. Ні, мій юний друже, скажу тобі те, чого не сказав би іншим: на цей раз над Полонією марево затяжної й важкої війни. Ukraina vera est Campus Martius[77]. В сліпій злобі, в нерозумі й гордості не бачив з нас ніхто, ніхто, крім кількох далекозоріших, тієї сили, що роками дрімала, зростала, клекотіла у підземних джерелах і руслах, проривалась іноді, як вибухи ще не зовсім скипілого вулкану, а що мали ми на приборкання тієї сили? Канчук, дибу й плаху…

Але юнак твердо сказав, мов бачив перед собою ненависного ворога:

— А що іншого, патре, заслужили ребелізанти, підлі пахолки, нікчемні хами Наливайко, Трясило, Павлюк, Остряниця, що порвались на маєстат Полонії?..

Гендель Мокрський здивувався жазі юного ренегата. Невже так скоро спалюється, вивітрює закон крови? Адже ж рід Збаразьких ще досі вагається, ще досі між Сциллою Полонії й Харибдою України… Юнак відповів на його думки:

— Юрій Збаразький я є, патре, правда, у світі, тут, у чині, я тільки смиренний Домінік. І, може, мучить мене, глодає мене мисль, що не всі з мойого роду збагнули прірву темряви, в якій ходять, не всі доступили ласки…

— Але бувши в ласці католицької віри, мій сину, хіба треба зараз же міняти й народність, мову й звичаї предків?..

— Тільки Полонія — запорука перемоги вселенської церкви. Тільки маєстат Речі Посполитої, тільки меч її лицарства прокладає дорогу благочестивій вірі… А руська народність, що роздирає мій рід, не зможе схоронити віри…

— Гай, гай, — зітхнув патер Мокрський. Він подумав про старого князя Збаразького, батька цього палкого ченчика, що й досі враз із князем Четвертинським й іншими з останніх руських княжат, уперто триває[78] при свойому народі. Він подумав про наймолодшого брата ченця Домініка, князя Симеона, який, як признався брат Домінік, недавно потайки подався на Січ, побратався з черню.

— Розуму треба, сину мій. Силою силу не приборкаєш, а тільки посилиш спротив. Інших людей, іншої мислі й іншої руки, ніж тих, що досі розв’язували наші спори з Руссю, треба нам. Не хотіли того в нас знати, а тепер мають…

Пісок тихо шамшів під сандаліями. Вилито з миси неба шарлат крові. Вечір над королівським містом, завжди вірним. Ангелюс.

— Мають проти себе не безголову бестію, а воїна відважного і розумного, бистрого ума й великого серця…

— Невже ви так про Хмельницького, зрадника отчизни, говорите, патре?

Ченчик аж здригнувся.

— Так, сину мій, про нього. Це лев і орел. Це людина і римських чеснот, і може відродити Рим. Гай, гай — може, третій Рим у степах… Такі люди, як він, або великі розбійники, або великі реформатори. Він уміє порядкувати силами. Він вміє облічати їх і протиставити. Він навчився вміти і хотіти. Він знає таємницю того, що не всі знають: таємницю залізної організації. Він багато скористав з учення й практик когорти…

— Звідки ж він такий, патре, хто він такий?..

— Це мій учень, — тихо сказав патер Генцель Мокрський.

…Колегія недалеко фарного[79] костелу в Ярославі, в тихому надсянському городі. Липовий сад у цвіту, білий мур у проміннях. Й серед юрби учнів, русявоголових, несміливих і бутних[80] шляхетських дітей, — один з чуприною їжачком, з бистрими очима, кріпкий син державця жовківського пана Даниловича, згодом трибуна чигиринського Михайла Хмельницького, син Зіновій-Богданко.

Ішов поруч учителя, доброго патра Мокрського. З ніким, тільки з ним товаришував у час рекреацій[81].

— Щасливий будеш, сину мій, доти, доки матимеш багато друзів. Чому не йдеш до гурту жаків[82], Богданку?

— Не маю друзів, патре.

— Але чому?

— Називають мене вовком, Lupus — кажуть. А втім, що мені до них?.. Книжки — найкращі друзі, патре…

І показав йому книгу «Олександрія», лицарську оповідь про чудесний похід македонського кесаря.

Lupus-Богданко, справді, не мав приятелів, крім книг. Не любили його, й він нікого не любив. Ставав у час рекреацій у вікні колегії й дивився в далечінь, де Сян, де сині зариси Карпат. Відповідав коротко, тільки запитуваний, хотів бути першим, пильно сидів за книгами, аж поки вартовий брат не наганяв із читальні. Йшов у першій локаті[83] через усю колегію. Закінчив її, вже сіявся вус, а коли відходив — ні з ким не попрощався, тільки з отцем