Читати книгу - "Син Начальника сиріт"

- То історія про кохання, - сказала вона.

- Розумію, - сказав він. - Але яка ж відповідь? Може, він розуміє, що на нього чекають табори?

Вона вдивилася в його лице, наче це він мав знати відповідь.

- Що там далі? - спитав він. - Що було потім?

- Відпусти - і скажу, - мовила Руміна. - Відкрий цей мішок, і я доспіваю тобі, що було далі.

Чон До взявся за блискавку і застібнув мішок. І звернувся до чорного нейлону, за яким було її лице:

- Не заплющуй очей. Розумію, там нема на що дивитись, але, хоч би що сталося, хай вони будуть розплющені. Темрява й тіснота тобі не вороги.

Чон До поволік мішок піском до води. Крижана хвиля торкнулася його взуття, коли він виглядав удалині офіцера Со. Коли висока хвиля накотилася далі й лизнула мішок, жінка всередині скрикнула - такого зойку він ніколи не чув. Із далекого краю пляжу зблиснуло світло. Офіцер Со почув її голос. Підвів ближче чорний надувний човен, Чон До підтяг мішок до прибійної смуги. Удвох вони на ременях затягли мішок у човен.

- Де Ґіль? - спитав офіцер.

- Пропав, - сказав Чон До. - Весь час був біля мене й раптом зник.

Стоячи по коліно у воді, вони вирівнювали човен. В очах офіцера Со відображувалися вогні міста.

- Знаєш, що сталося з іншими офіцерами з цих місій? - спитав він. - Нас таких було четверо. Лишився тільки я. Решта - у тюрмі номер 9, чув про таку, тунельний солдате? Уся під землею. То така шахта, і коли заходиш туди - уже більше ніколи сонця не побачиш.

- Слухайте, якщо ви мене будете лякати, це ж не допоможе. Я не знаю, де він подівся.

Офіцер Со вів далі:

- Там спочатку залізна брама до шахти, і коли в неї пройшов - то все: там ні варти, ні лікарів, ні їдальні, ні туалетів. Просто копаєш, довбаєш у темряві, а коли добудеш руди, то тягнеш нагору, щоб крізь ґрати виміняти на їжу, свічки чи кайло. Звідти не виходять навіть трупи.

- Він може бути де завгодно, - сказав Чон До. - Він же знає японську.

З мішка почувся голос Руміни:

- Я можу вам допомогти. Я знаю Ніїґату як свої п’ять пальців. Випустіть мене, і присягаюся, що його знайду!

Уваги на неї не звернули.

- А хто ж він такий? - спитав Чон До.

- Балуваний синок одного міністра, - сказав офіцер Со. - Мені так розповідали. Його батько послав сюди, щоб став мужиком. Ти ж знаєш - син героя завжди найслабший.

Чон До озирнувся на вогні Ніїґати. Офіцер Со поклав руку на плече Чона До.

- Ось ти - бравий солдат, - похвалив він. - Коли що, усе можеш і сам.

Він зняв із мішка ремінь, яким його перекидали через плече, і зробив на одному кінці зашморг.

- Цей довбаний Ґіль тримав петлю в нас на шиї. Отепер його черга.

Чон До йшов між портовими складами, і на душі в нього було навдивовижу спокійно. Місяць віддзеркалювався в кожній калюжі, а коли поряд зупинився автобус, водій подивився на Чона До і навіть не спитав грошей за проїзд. В автобусі не було нікого, крім двох старих корейців на задніх сидіннях. Вони сиділи в паперових кухарських шапочках. Чон До спробував до них заговорити, але вони тільки похитали головами.

Щоб мати хоч якийсь шанс знайти Ґіля в цьому місті, Чонові До був потрібен мотоцикл. Але коли в Ґіля є голова на плечах, то отой мотоцикл давно вже поїхав разом із ним. Коли Чон До врешті завернув за ріг до того самого бару, чорний мотоцикл поблискував біля бордюру. Він перекинув ногу через сідло, помацав руль. Але під баком ключа не знайшов. Зазирнув у вікна бару - і там, за склом, виявився Ґіль, який жартував із барменкою.

Чон До сів коло Ґіля, а той був зайнятий малюванням акварелями. Фарби були відкриті, він умочав пензлик у чарку з водою, яка вже стала фіолетово-зеленою. Малював він пейзаж: кам’яниста рівнина, а на ній - зарості бамбуку, стежки. Ґіль звів очі на Чона До, тоді помив пензель і взяв на нього жовтий колір для відблисків на бамбукових пагонах.

- Ну ти ж, блін, і йолоп, - сказав йому Чон До.

- Сам ти йолоп, - відповів Ґіль. - У вас уже є співачка - чого вам по мене повертатися?

- А треба. Діставай-но ключ.

Ключ від мотоцикла лежав на шинквасі, і Ґіль пересунув його до Чона До.

Ґіль крутнув пальцем у повітрі, показуючи, що треба ще налити. Прийшла барменка. На ній було намисто Руміни. Ґіль щось їй сказав, тоді відділив половину своїх єн і сунув Чонові До:

- Я сказав, що цього разу платиш ти.

Барменка налила три чарки віскі, тоді щось сказала Ґілеві, і той засміявся.

Чон До спитав:

- Що вона сказала?

- Каже: на вигляд такий сильний чоловік - тільки шкода, що боягуз.

Чон До подивився на Ґіля.

Ґіль знизав плечима:

- Мабуть, я розказав їй, що ми тут увечері через жінку побилися. Я був уже перемагав, і тут ти вирвав у мене жмут волосся.

Чон До сказав:

- Ти ще можеш спокійно піти зі мною. Ми не скажемо нічого, обіцяю. Просто повернімося, ніби ти й не тікав.

- Я що, дуже схожий на втікача? - спитав Ґіль. - Та й не можу я свою дівчину отак покинути.

Ґіль вручив їй малюнок, і вона причепила його на стіну просохнути, поряд із іще одним - її портретом з осяйною усмішкою і в червоно-білому намисті. Примружившись із відстані, Чон До раптом зрозумів, що Ґіль намалював не пейзаж, а буйно-зелену, пасторальну мапу мінного поля.

- То ти був на мінних полях, - сказав він.

- Мати відправила мене до студії Мансуде[9] вчитися на художника, - почав розповідати Ґіль. - А батько вирішив, що мінні поля зроблять із мене мужчину, то залучив свої зв’язки, - Ґілеві нічого не лишалося, як розсміятися від думки про те, що можна по блату бути відправленим до загону самогубців. - Я знайшов спосіб більше малювати карти, ніж розвідувати місцевість.

Говорячи, він малював уже наступну акварель: жінка з широко розкритим ротом, освітлена знизу, так що очі виявляються затемненими. Вона одразу стала подібна до Руміни, хоч і важко було сказати, співає вона чи кричить, щоб її врятували.

- Усе, замовляй