Читати книгу - "Третя світова: Битва за Україну"

Стецько, С. Бандери та А. Мельника були створені воєнізовані загони (батальйони «Роланд» та «Нахтігаль»), які, на думку їхніх ідеологів, повинні були стати основою Української визвольної армії — війська незалежної української держави. Проте німецьке командування використало ці загони з метою введення диверсійних та антипартизанських операцій на радянській території. Обидва батальйони незабаром були об’єднані в один батальйон охоронної поліції, бо не виправдали надій Вермахту.

В 1944 році з числа добровольців, переважно з етнічних українців Львівського та Краківського округів, німцями була створена дивізія Ваффен-СС «Галичина». Перший її склад (понад 15 тисяч) зазнав поразки в битві під Бродами. В листопаді 1944 року добровільна стрілецька дивізія «Галіція» була названа дивізією СС «Галичина». Вона нараховувала понад 12 тисяч добровольців, що були використані для ведення антипартизанських дій в країнах південно-східної Європи, зокрема для придушення Словацького повстання та боротьби проти югославських партизан. До початку 1945 року дивізія СС «Галичина» нараховувала вже більше 20 тисяч бійців й була найчисельнішою дивізією в складі СС, що використовувалася для військових операцій в Австрії та Німеччині. У квітні 1945 року дивізія офіційно була перейменована в Першу Українську дивізію Української національної армії під головуванням Павла Шандрука. З цією назвою вона здалася американцям та англійцям на початку травня 1945 року, а переважна більшість членів дивізії емігрували після війни до США та Канади.

Хвиля Другої світової війни пройшла з кінця в кінець України двічі — спочатку з заходу на схід, а тоді зі сходу на захід. Під час війни загинуло понад п’ять мільйонів жителів України, ще близько двох мільйонів загнали на примусові роботи до Німеччини. На території України було зруйновано близько 700 міст та селищ і 28 тисяч сіл. Більше 10 мільйонів людей залишилися без даху. З огляду на такі цифри заява президента Росії Володимира Путіна про те, що СРСР у Великій вітчизняній війні міг би обійтися і без українців, виглядає політично некоректною.

У листопаді 1944 року Україна (в її сучасних кордонах) повністю перейшла під контроль Радянського Союзу. В 1945 році до Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) було приєднане Закарпаття, яке до 1918 року знаходилось під владою Австро-Угорщини. Після закінчення Першої світової війни на території Закарпаття стояли чеські та румунські війська, а у 1920 році Закарпаття ввійшло до складу Чехії як Підкарпатська Русь, що проіснувала до 1939 року. В березні 1939 року Підкарпатська Русь проголосила незалежність назвавши себе «Карпатською Україною», проте за кілька днів після проголошення була анексована Угорщиною.

Після приходу на її територію радянських військ в жовтні 1944 року, було знову проголошено про створення нової незалежної держави — Закарпатської України — з власною Народною Радою. Проте й ця спроба незалежності довго не протривала, й вже у липні 1945 року Закарпаття приєднали до УРСР. Для позірного дотримання Сталіним міжнародних демократичних норм Україна та Білорусь увійшли в якості «самостійних» держав до складу новоствореної Організації Об’єднаних націй, хоча, зрозуміло, жодної самостійної ролі в ООН вони не відігравали. І армія, і зовнішня політика України та Білорусі стали невід’ємною частиною збройних сил та зовнішньої політики СРСР. Впродовж 1944–1991 років УССР повністю залежала від політики Москви, й будь-які прояви самостійності жорстоко придушувалися, часто-густо на самостійно мислячих українців навішувалися ярлики «націоналіст» чи «бандерівець». Навіть вірного слугу КПРС, Першого секретаря ЦК Комуністичної партії України та члена Політбюро ЦК КПРС Петра Шелеста звинуватили у націоналізмі й зняли з усіх державних посад за цілком безневинну книгу «Україно наша радянська», видану не російською, а українською мовою, а також за неприпустиму для радянського партійного керівника такого рангу політичну помилку — особисту симпатію до українських письменників Івана Драча та Миколи Вінграновського, яких Шелест захищав від звинувачень у націоналізмі. Не пробачили кремлівські господарі Шелестові й інших «ухилянь» — протегуванні історико-культурному заповіднику на Хортиці, музею народної архітектури та побуту України в Пирогові, будівництва концертного залу «Україна», видання багатотомної «Історії міст та сіл Української ССР».

Як радянська республіка Україна відігравала важливу роль в народногосподарському комплексі СРСР, а її східні райони стали опорою для військово-промислового комплексу, для вугільнодобувної та металургійної промисловості, наукомістких технологій та для підготовки студентства. В роки горбачовської перебудови та політики гласності українська частина радянської інтелігенції виявилася «розбудженою», та все більше й більше забарвлювалася націоналізмом. Цей факт яскраво проілюстрували перші демократичні вибори до Верховної Ради УРСР (1990 рік), депутати якої проголосили Декларацію про державний суверенітет України.

Розділ 2

Важкий шлях України до Великої Європи

Падіння радянської імперії

1991 рік. Мабуть, один із найзнаковіших періодів радянської історії. Михайло Станчев (співавтор цієї книжки), який був депутатом міської ради, працював в мерії міста Харкова, «піднімав» міжнародні зв’язки міста. Незважаючи на свій великий економічний та науковий потенціал (в місті працювало 240 промислових підприємств, 143 науково-дослідницьких інститути, 23 вузи) — для новоявленої української еліти Харків був геть провінційним містом.

Столичний Київ завжди ревниво ставився до Харкова, як до свого природного суперника. Харків справедливо вважали «третім» містом, «складальним цехом» Радянського Союзу. На його території розташовувалися такі гіганти, як Харківський тракторний та авіаційний заводи, «Турбоатом», що виробляв атомні турбіни, Харківський танковий — колиска легендарного Т-34. У Харкові у 1938 році групою вчених під проводом академіка Ландау вперше в світі було розщеплено атомне ядро. Харківський імператорський університет був одним з чотирьох найстаріших університетів Російської імперії. Серед його відомих випускників та викладачів були композитори, письменники, поети та науковці — Микола Лисенко, Ісаак Дунаєвський, Михайло Костомаров, Дмитро Яворницький, Олесь Гончар. Почесними докторами університету стали Лев Толстой та Дмитро Менделєєв, німецький природознавець Олександр фон Гумбольдт (Alexander von Humboldt) та письменник Йоганн Вольфганг Гете (J.W. Goete); шотландський геолог Імпі Мурчісон (Roderick Impey Murchison); британський проповідник та філософ Джон Льюїс (John Lewis); французький письменник-казкар Едуард Лабулє (Labule Eduard).

Коли 19 серпня 1991 року у Москві почався серпневий путч, організований КДБ та вищою партійною номенклатурою, велика кількість чиновників Харкова пропонували одразу ж «здатися Москві». Проте зв’язок з Москвою в ті дні був заблокованим. У міськраді знаходився єдиний телекс, подарований містом-побратимом Нюрнбергом (саме тим, де після закінчення Другої світової війни проходив процес над головними нацистськими злочинцями). З допомогою «нюрнберзького телексу» керівництво Харкова підтримувало зв'язок зі штабом Єльцина. Новообраний мер міста Євген Кушнарьов проявивши мужність, виступив на центральній площі міста перед багатотисячним мітингом. Він закликав не піддаватися на провокації і підтримати «єльцинську демократію». Через три дні путч було придушено.