Читати книгу - "Що таке українська література"

років був ректором Педагогічного інституту. А вже наприкінці 1980-их я читав йому лекції чи то з давньої літератури, чи з літературної систематики. Так-так, я читав лекції однокурсникові Шевельова! На ту пору Повх був уже на пенсії. Він зустрічав мене в коридорі — класичний темний костюм, така сама краватка, чисто голена голова і якийсь сумний вираз очей — тиснув руку й питав: «Леоніде Володимировичу, можна я послухаю вашу лекцію?» А потому сідав між моїми студентами десь на другу-третю лаву, уважно слухав, дякував і йшов собі геть аж до наступної лекції. Що він при цьому думав, що почував? Не знаю. Я важко сходжуся з людьми. Тому нічого не питав. А Василь Олексійович мовчав. Те покоління взагалі було мовчазне. Скажете, страх. Не думаю. Мені здається, покоління Шевельова було мовчазне тому, що на його долю випали надто жорстокі випробування. Мабуть, той гебіст, котрий 1985 року, закінчуючи допит, сказав мені: «Леонид Владимирович, вам очень повезло, что сейчас не тридцать седьмой», — таки мав рацію. Мені й справді поталанило — я народився пізніше.

А однокурсником Шевельова в аспірантурі був уже згаданий Федір Пилипович Медведєв. Його портрет Шевельов змалював отак: «Він не був грубий, але виглядав пухким і готовим розплистися, — не знаю, чи таке з ним пізніше сталося, був дуже чепурний, і його дуже м’яке на вигляд волоссячко було акуратно поділене проділом…» Дивно, але якраз таким я і пам’ятаю професора Медведєва на лекціях п’ятдесят років опісля: невеличкий на зріст, кругленький, акуратний. Як і за часів Шевельова, його позаочі звали «Федя». В аспірантурі в академіка Булаховського Медведєв писав дисертацію про розвиток сполучників в українській мові. Шевельов не шкодує іронії, коли говорить про нього як про вченого. «Історія Феді Медведєва, — каже він, — це документ доби, що нищила чи відштовхувала таланти і сприяла нікчемностям». Може, і так — не сперечатимуся. Хоча, з другого боку, всі ми — «документи доби», тільки кожен по-своєму…

Федір Пилипович читав нам кілька курсів. Того, як він трактував академічні питання, я вже не пригадую, зате ще й досі пам’ятаю, як він розказував про своє босоноге дитинство; про те, як колись, у юності, забув удома конспект і прочитав за одне заняття мало не половину курсу української мови; про пишний бенкет на П’ятому міжнародному конгресі славістів у Софії; про те, що має звичку писати лежачи, бо так найкраще думати… До речі, написав він за життя чимало, зокрема чи не перший за часів радянської імперії підручник із історичної граматики української мови. Кажуть, хтось із молодших колег при нагоді спитав Медведєва, як йому вдається так багато писати, на що Федір Пилипович відповів: «Та ото вийду з дому й думаю: чи до дівок піти, чи статтю написати. Та й вирішу — краще напишу статтю». Регіт — ось іще одне, що зринає в пам’яті, коли я згадую Медведєва. По-перше, Федір Пилипович говорив надто голосно (мало хто знав, що на фронті він зазнав контузії, тому недочував), а по-друге, постійно намагався жартувати. Проте його очі були сумні. Мені здавалося, що він дуже самотній… Востаннє я стрів старого професора вже під час розвалу радянської імперії. Медведєв страшенно змінився. Він повільно та непевною ходою брів проспектом Леніна — манюсінький, худий, мов скіпка (чорний костюм висів на ньому мішком), зі своїм великим шкіряним портфелем. Так може йти лише чоловік, до котрого нікому в світі немає діла.

А ще я знав одного зі студентів Шевельова — Павла Івановича Мартем’янова. До червня 1941-го він устиг закінчити три курси університету. Потому хоробро воював: Сталінград, Харків, Дніпро, Угорщина, Словаччина, Австрія… Доучувався вже по війні. Шевельов каже, що Мартем’янов був «мовчазний, але дуже розумний». Мовляв, із нього мав би вийти справжній учений, але, не відомо чому, видатним науковцем він так і не став. Я знаю, чому. Людина великих знань і непересічного розуму, Павло Іванович не хотів ані захищати дисертацій, ані писати наукових розвідок, бо тоді неодмінно треба було кривити душею, роблячи реверанси у бік панівного режиму та його ідеології… Незадовго до смерті Мартем’янов хотів узагалі покинути Харків і переїхати в село, здається, десь під Тростянець. «Буду, — каже, — дітей учити, книжки їм даватиму…» Те село було красиве, мов рай, таке, яким може бути село тільки на моїй Слобожанщині. Павло Іванович просив нас допомогти перевезти туди речі. Речі ми перевезли, та невдовзі Мартем’янова не стало…

У своїх спогадах Шевельов каже про себе та про ще одного вихованця Харківського університету — Юрія Лавріненка: це історія «двох недоладних, великою мірою змарнованих життів». А потому якось сумовито, на манір Еклезіаста, додає: «Зрештою, кожне людське життя змарноване, але кожне по-своєму. Тільки одні усвідомлюють це, а інші помирають у щасливій певності, що прожили щасливо й плідно». Отака-от література non fiction.

Урок 8

ОЛЕ-ОЛЕ-ОЛЕ-ОЛЕ!

Література і футбол

«Товаришу! Чи граєте ви у футбол? — із захватом питав свого читача Юрій Смолич у «Наших тайнах». — В футбол треба грати неодмінно. Це прекрасний спорт. Він виховує завзяття до боротьби, відважність, меткість, кмітливість, наполегливість. Він гартує і дух, і тіло… Він гартує людину на все її дальше життя». Колишній лівий інсайд Смолич знав, що каже. І я поділяю його захват, бо колись теж щодуху гасав за м’ячем, щоправда, на правому фланзі й у захисті. Тож коли кілька років тому Сергій Жадан в інтерв’ю «Україні молодій» сказав: «Професор Ушкалов переймається двома найцікавішими в цьому світі речами — бароко і футболом. Навіть не знаю, за що я його більше поважаю», — мою душу сповнила радість. Але як історик літератури я завинив перед футболом, бо ніколи про нього не писав. І от напередодні фіналу «Євро-2012» хочу бодай трохи спокутувати свій гріх. Тож поговорімо про футбол у нашій літературі. Тим паче що ця феєрична гра дає неабиякий простір для письменницької уяви. Хочете побачити, як повнота буття перебігає в образ футбольного м’яча? Будь ласка. Розгорніть томик поезій лівого інсайда (знову лівий інсайд!) Майка Йогансена і прочитайте оці рядки: «Ах життя моє — кругле, як м’яч / Пружне й палюче — як любов! / Падай. Злітай. Смійся. Плач. / Цілуй дужче, знов і знов». А в поезійному циклі Антонича «Бронзові м’язи» цей самий м’яч стає осанною стрімкому руху вперед, осанною людям, цим «бадьорим, бронзовим богам»: «…Понад гуркотливе грище / кулі срібний диск / й має м’яко м’яч. / Ми не знаємо невдач…» Та навіть коли тебе, не знати