Читати книгу - "Шантарам"

Я засміявся, він теж. Я обійняв Прабакера за плечі, і ми пірнули в переповнений смаковитими пахощами ресторан.

— Ліне, я думаю, я твій дуже хороший друг,— сказав Прабакер, щасливо посміхаючись.— Ми з тобою ладні хлопці, так?

— Все може бути,— відгукнувся я.— Все може бути.

За декілька годин потому я лежав у ліжку в своєму номері, довкола була темрява, а вгорі лунало ритмічне дзижчання вентилятора, що обертався на стелі. Я відчував утому, але заснути не міг. Вулиця за вікном, де завидна вирувало ділове життя, тепер затихла в обіймах нічної духоти. Дивовижні й загадкові вуличні сценки мигтіли у мене перед очима, нові надії і перспективи не давали мені спокою, і я не міг стримати усмішки. На батьківщині жодна душа не знала, де я перебуваю. Жодна людина в Бомбеї не знала, хто я такий. Я сховався поміж двома світами і почувався майже в безпеці.

Я подумав про Прабакера і його обіцянку повернутися вранці, щоб покласти початок моєму знайомству з містом. «Чи повернеться він? — гадав я собі.— А може, гуляючи по вулиці, я побачу, як він веде кудись нового туриста?» З байдужою відчуженістю самотньої людини я вирішив: якщо він таки прийде вранці, то можна буде, мабуть, і справді з ним заприятелювати.

Знову і знову мені згадувалася Карла. Мене дивувало, що її обличчя так закарбувалося в моїй пам’яті. «Якщо ви зазирнете в «Леопольд», то, можливо, з’ясуєте це», сказала вона мені на прощання. Я не знав, запрошення це, виклик чи попередження. Хоч як воно там було, я мав намір її відшукати. Не відразу, звісно. Спочатку треба було отримати бодай приблизне уявлення про місто, яке вона, схоже, знала дуже добре. Я вирішив, що піду в «Леопольд» через тиждень. А поки що потиняюся Бомбеєм, познайомлюся з ним.

На периферії моїх роздумів, як завжди, оберталися своїми орбітами спогади про сім’ю і друзів. Невідступні. Недосяжні. Щоночі мене охоплював невимовний сум за ними. Щоночі я з нудьгою згадував, чого свобода коштувала мені, і мені ставало страшенно соромно перед моїми близькими. Я усвідомлював, чого коштувала моя свобода для людей, яких я любив і яких, я був певен, ніколи більше не побачу.

— Ми могли б збити ціну,— озвався раптом рослявий канадець зі свого кутка. В нічній тиші його слова прозвучали, ніби гуркіт каміння, розсипаного металевим дахом.— Треба умовити цього менеджера зменшити плату за номер. Знизити її з шести баксів у день до чотирьох. Це, звісно, не такі й великі гроші, але так тут робляться всі справи. Треба торгуватися з цією публікою. Ми завтра виїжджаємо, а ви залишаєтеся тут. Ми говорили про це, поки вас не було, тому що ми... ну, ніби турбуємося про вас. Тут треба тримати марку, друже. Якщо не навчишся цьому, вони висмокчуть з тебе всі соки. Індійців, що живуть в містах, нічого, крім зиску, не цікавить. Я не хочу сказати, що всі вони такі. Індія велика країна, а то ми не приїхали б сюди ще. Але індійці не такі, як ми. І вони, загалом, чекають, що ми не будемо з ними церемонитися. Тут треба вміти наполягти на своєму.

Щодо плати за кімнату він, звісно, мав рацію. Ми могли б скинути один-два долари на день. Зрозуміло, що, торгуючись, економиш гроші. Власне, так і годиться вести справи в Індії.

Але в той же час він не мав рації. Згодом я заприятелював з Анандом — його прихилило до мене те, що я з повагою поставився до нього і відразу повірив йому, не намагаючись сперечатися і виторгувати зайвий долар. Згодом він неодноразово говорив мені це. Він знав, що шість доларів були не такою вже й великою ціною для трьох іноземців. Власники готелю щодня забирали собі чотири долари з кожного номера, таке було їх правило. А ті два долари були платнею Ананда і трьох коридорних готелю.

Тієї першої ночі в Бомбеї я ще не знав всього цього. Я діяв, підкоряючись інстинкту, спокушаючи долю. Я не знав, що вже віддав своє серце цій жінці й цьому місту. І в тому щасливому невіданні поринув у спокійний сон.

Розділ 2

Карла з’явилася в «Леопольді» о звичайній порі, й коли вона зупинилася біля сусіднього столика перекинутися словом з друзями, я вже вкотре спробував був знайти порівняння для того зеленого полум’я, що вирувало в її очах. Мені згадувалося шляхетне каміння, зелене листя й теплі морські обмілини на коралових островах, та живі смарагди її очей в золотавій сонячній оправі сяяли набагато м’якше, ніж будь-які барви на світі. Врешті я таки знайшов природну зелень, що ідеально відповідала кольору її прегарних очей, але сталося це за декілька місяців після того вечора в «Леопольді». І з незрозумілої причини я не сказав їй про це. Тепер я дуже шкодую, що промовчав, і Минуле відбивається в нашій свідомості відразу двома дзеркалами: одне яскраве, в нім видно те, що ми колись сказали чи зробили, а друге темне, наповнене тим, чого ми не сказали чи не зробили, і вже ніколи не дістанемо змоги виправити цю помилку. Сьогодні я розумію, що від самого початку, в перші тижні нашого знайомства — можливо, саме того вечора — повинен був знайти слова, щоб сказати їй головне — сказати, що вона мені подобається.

А вона мені подобалася, і подобалося мені в ній усе. Гельветська[15] мелодійність її швейцарсько-американської англійщини, і те, як вона поволі відкидала коси великим і вказівним пальцями, коли була чим-небудь роздратована. Її проникливі, дошкульні слова, і її манера м’яко й невимушено торкатися пальцями людини, що їй подобалася,— вона так робила, коли проходила повз ту людину чи сідала поруч із нею. Мені подобалось, як довго вона дивилася мені в очі, не переходячи ту грань, коли це могло збентежити, а потім усміхалася, пом’якшуючи виклик, проте не відводила погляду. Так само дивилася вона у вічі всьому світові, й це теж подобалося мені, бо я теж ставився до того світу вороже. Світ хотів убити мене або зловити. Він хотів посадити мене в клітку, з якої я втік, тому що «хороші хлопці» у формі охоронців, що отримували зарплатню за свою роботу, припинали мене до стіни і били, ламаючи кістки.