Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

противника підсилювався, туди підходило підкріплення, але наші суміжники – два батальйони, які повинні прорватися в місто з флангів – все не йшли і не йшли, навіть не було чутно звуків бою. Ми не знали, що з ними сталося, чому їх і досі немає, але до останньої секунди вірили і чекали, що вони вдарять по сепаратистах. Медсестра Аліна, яка не захотіла повертатися на базу разом із пораненими, під кулями кричала, щоб противник припинив вогонь, бо тут є поранені. Це був виразний материнський крик із проханням про милосердя і вимогою співчуття. Але про які милосердя і співчуття може йти мова в жорстокому бою? Аліна поводилася мужньо, дивуючи нас: звідкіля в такому маленькому створінні стільки відчайдушної сміливості? Її світла голова з’являлася то тут то там – скрізь, де поранені потребували допомоги. Вона не боялася обстрілів, працювати на очах у ворога – і Бог її беріг.

Щоб подавити цей клятий кулемет, нам достатньо було тоді однієї «коробочки» і півгодини часу. Всього півгодини – і ми б захопили центр Іловайська. Та ми не мали ані «коробочки», ані навіть десяти хвилин – боєкомплект закінчувався, а сили противника з кожною годиною збільшувалися. Артист із кількома бійцями намагалися пройти крізь двори і знайти кулеметну точку, але безрезультатно – ми через обстріл так і не змогли підняти голів.

– Відходимо! – нарешті дав команду Бішут. Сидіти й очікувати, коли тебе застрелять – безглузде заняття навіть на війні. – Швидко, швидко! – Бішут залишався останнім, прикриваючи відхід. Він би встиг відійти також, якби не куля, яка потрапила йому в голову – бац! Командир на мить утратив свідомість і впав, а коли оговтався, побачив, що куля пробила наскрізь його новенький шолом. Однак німецька якість кевлару врятувала Бішуту життя – куля, розвернута металом, вдарила в череп пласким боком і тільки розбила голову і сильно контузила. Але дорогоцінні миті для відступу він утратив. На площу вискочив ворожий бетеер, із новою силою почав лупити кулемет. Біля Бішута залишився тільки поранений у ногу Нікітос, який допоміг командиру піднятися і заховатися в під’їзді жилого дому. Вдвох вони опинилися в оточенні, і більше в Іловайську ми їх не бачили і не чули, і не знали, що з ними сталося надалі: чи потрапили вони в полон, чи вони живі і чи їм далося якимось дивом вийти з міста. Їхня рація мовчала.

Усіх поранених та загиблих ми вивезли до пішохідного містка на трофейній «газелі», навіть не знаю, що б ми без неї робили. Коли ми вранці йшли в наступ, то на кожному перехресті залишали кулеметників, які тепер прикривали наш відхід. Біля містка чергувало відділення Занози, де серед інших бійців відхід штурмової групи забезпечував і Франко. Йшли через низ, через залізницю – міст прострілювали вже з кількох сторін. Франко допомагав носити поранених і, пригинаючись від мінометних мін, кілька разів перебігав на той бік і повертався. Їм залишалося протриматися зовсім трохи, можливо, кілька хвилин, коли поруч упала міна. Майстра поранило в обличчя, а Франку попало в голову та груди. «Так боляче дихати, – шепотів він, – так боляче дихати…» Ми хотіли вірити, що його можна врятувати, але знали, що це – неможливо.

Кордон. Вторгнення

– Тиша на кордоні, – стверджує Карацупа, – найнебезпечніша річ.

Але ви цьому не вірте. Найнебезпечніша річ на кордоні – це коли пропускний пункт, на якому ви чергуєте, криють мінометами чотири години поспіль. А найхріновіші відчуття виникають тоді, коли в День Незалежності твоєї країни колони військової техніки покидають бойові рубежі й похмуро відступають тобі за спину.

– Агов, Нацгвардія, – гукаємо мужиків на броні, – відступаєш?

– Відходимо на заздалегідь підготовлені позиції, – відповідають хлопці осиплими голосами. Утомлені порожні очі цих солдатів забути неможливо, таких очей не буває в живих людей.

Оглушливо ревуть танки, брязкають по червоній твердій, як каміння, землі гусениці, здіймаючи в розпеченому серпневому повітрі суху, дрібну, наче з цегли, пилюку, натужно пихтять старенькі беемпе і бетеери. На нашу техніку без сліз не глянеш – уся побита, багато йде на зчіпці, у машин клинить то коробки передач, то башти, то ще щось. Жорстоко матюкаючись, вилазять з броні мехводи з кувалдами та монтировками і поспішають усунути негаразди – ніхто не хоче затримуватися тут довше, ніж передбачено швидкістю транспортного засобу. Ззаду, впираючись один в одного бамперами, глохнуть, закипаючи, шістдесят шості «газони-шишарики» і сто тридцять перші «зіли», завантажені по самісінькі борти боєкомплектом, і майже в кожній машині, всупереч інструкціям та здоровому глузду, сидять, лежать прямісінько на ящиках з мінами та патронами люди. Піднявши капоти, втомлені та знервовані водії, згнітивши серце, поливають водою із пластикових пляшок бензонасоси – тонкими-тонкими цівками: в таку спеку вода тут на вагу золота. І звідусіль – з броні, з кузовів, з люків – на нас дивляться пусті зіниці, в яких на тлі вицвілої байдужості тліють помаранчеві вогники радості. Вони вирвалися з пекла, їм пощастило – вони йдуть, а це означає що, можливо, вони залишаться живими, на відміну від тих, хто зараз там, на Савур-Могилі.

Ми проводжаємо чергову колону поглядом. Українська армія залишає «Сектор Д».

Ще декілька днів тому ми спостерігали, як наші збройники після ротації йшли на Саурку – бадьорі та веселі, сповнені ентузіазму, а сьогодні вони повзуть назад – побиті, страшні, розгублені.

– Там капкан, – каже суворий танкіст. – Розстріл. – У нього майже немає брів і обпечене обличчя: «Прикордонник, ти життя не бачив, у танку не горів!» – жартує він без усмішки, без емоцій, автоматично, немов заряджаючи магазин «ак». А можливо, і не жартує зовсім.

Вони йдуть – ми залишаємось. Ми – це пересувний прикордонний загін, 48 чоловік, добровольці-контрактники. Нас непогано підготували й озброїли, поганяли на полігонах, навчили стріляти з агеес і «мух», а потім посадили на три «газони», перефарбовані в захисний зелений колір, які, вочевидь, у мирному житті розвозили продукти в сільські магазини, і в середині червня відправили сюди, на кордон, у Донецьку область на пропускний пункт «Успенка». Служба звичайна – добові та денні наряди для кулеметників і снайперів, інші бійці – в «секретах» або на пропускному пункті. Перевіряємо документи, патрулюємо місцевість, інколи затримуємо порушників, останнім, три дні тому, взяли наркомана з Ростова – весь у наколках, вени – в дірках, їхав до нас воювати, одуд. Загалом, нічого складного, і коли б не міномети, які почали лупити по нам числа з двадцятого, то жити можна. А з мінометами – ні, жити не