Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

опущеним кермом, я ж володів Norton’ом Dominator, об’єм двигуна якого становив 600 кубічних сантиметрів. Ми домовилися зустрітися у кафе, де зазвичай збиралися мотоциклісти, і звідти податися на прогулянку. Один одного ми мали впізнати за мотоциклами й зодягом: куртки, штани, черевики та рукавички — усе шкіряне.

Зустрілися, потиснули руки, висловили захоплення мотоциклами один одного й подалися ганяти південними околицями Лондона. Я народився і зростав у північно-західній частині міста й не орієнтувався тут, тож Бад обирав, куди їхати. Тоді я подумав, що з вигляду він неначе відважний лицар доріг на моторному скакуні, вбраний в обладунок із чорної шкіри.

На вечерю ми пішли до його квартири в Путні — досить бідно обставленого помешкання, де було дуже мало книг, але чимало журналів про мотоцикли й мотоциклетне спорядження. Усі стіни завішані фотографіями мотоциклів і байкерів, а також (цього я ніяк не очікував) було кілька підводних знімків, які Бад зробив сам — іншим його пристрасним захопленням було підводне плавання. Я почав плавати з аквалангом під час перебування на Червоному морі у 1956 році, тож ми могли розділити ще одне хобі (досить незвичне, як для 1950-х років). Бад також мав чимало спорядження для пірнання. Тоді ще не було мокрих гідрокостюмів і костюмів із неопрену, або ж синтетичного каучуку, тож аквалангісти носили водонепроникні костюми з товстої гуми.

Ми випили по пиву, а потім Бад досить несподівано сказав: «Ходімо в ліжко». Ми вже не намагалися дізнатися більше один про одного. Я нічого не знав про Бада: ні де він працює, ні навіть його прізвище; він так само мало знав про мене, проте ми обоє розуміли (інстинктивно, напрочуд точно), чого ми хочемо, як можемо принести задоволення собі й один одному.

Зрештою не було потреби говорити про те, як нам обом сподобалася зустріч і як сильно ми хотіли побачитися знову. Я мав їхати до Бірмінґема на піврічне стажування з хірургії, втім цю перепону було легко подолати. По суботах я міг на своєму мотоциклі мчати до Лондона, щоб переночувати в батьків. Проте якби приїжджав раніше, то спершу мав би можливість по обіді провести час з Бадом, а наступного ранку ми могли б удвох кататися на мотоциклах. Мені подобалися ці прогулянки свіжими недільними ранками, особливо коли я складав свого «коня» й умощувався на заднє сидіння до Бада. Ми їхали міцно притиснувшись один до одного, немовби перебуваючи в одній шкурі.

Тоді я не мав чіткого уявлення про своє майбутнє: стажування мало добігти кінця у червні 1960 року, і після цього мене могли призвати на службу (раніше призов відкладався через навчання в університеті та інтернатуру).

Обмірковуючи ці моменти, я нічого не говорив Баду, але у червні написав йому, що у день свого народження, 9 липня, відбуду до Канади і, можливо, не повернуся. Я і гадки не мав, що його настільки приголомшить моя звістка: ми були приятелями-байкерами й друзями по сексу, проте, як я думав, не більше. Відповідь Бада була палкою і розпачливою, він сповістив, що почувається дуже нещасним, зізнаючись, що розплакався, отримавши мого листа. Я був вражений, читаючи його відповідь, і надто пізно усвідомив, що він, вочевидь, закохався у мене, і я розбив йому серце.

Полишаючи гніздо

Коли ще малим читав романи Фенімора Купера й дивився ковбойські фільми, у мене сформувалося романтичне уявлення про Штати та Канаду. Суворі пустирі американського Заходу, змальовані у книгах Джона М’юра[68] і зображені на знімках Анселя Адамса,[69] здавалося, обіцяють щирість, свободу та легкість, якої бракувало Англії, що не могла отямитися після війни.

Як студент-медик я отримав відстрочення від служби, проте одразу після завершення стажувань належало з’явитися для її проходження. Мені не надто припала до душі ідея служити у війську (хоча мій брат Маркус і вподобав її, а завдяки знанню арабської отримав призначення до Тунісу, Киренаїки[70] та Північної Африки). Я підписався на привабливу альтернативу — трирічну лікарську службу в колоніальній адміністрації, обравши для її проходження Нову Ґвінею. Але діяльність самої адміністрації згасала, і її медична служба припинила своє існування ще до того, як я завершив навчання у медичному університеті. Обов’язкова військова служба там мала завершитись усього за кілька місяців після мого зарахування на неї у серпні.

Відчуття того, що заманливого екзотичного призначення у колоніальній адміністрації тепер годі сподіватися, і той факт, що я міг би бути одним із останніх призовників, розлютили мене і стали додатковою причиною шукати можливості виїзду за кордон. Утім я відчував, що маю певний моральний обов’язок відслужити. Після прибуття до Канади ці суперечливі думки спонукали мене вступити до Королівських військово-повітряних сил країни добровольцем. (Я був заворожений рядком із поезії Одена[71] про пілотів «сміх у шкірі».) Службу в Канаді, державі Співдружності, могли б зарахувати замість відповідної служби в Англії, а це було важливо на випадок, якщо я надумаю повернутися.

Були й інші причини втекти з Англії, як, наприклад, у мого брата Маркуса, який за десять років до цього виїхав до Австралії. У 1950-ті роки висококваліфіковані фахівці, як чоловіки, так і жінки, масово полишали Англію (так званий відтік мізків), адже вона була переповнена університетами та спеціальностями, і (я це зауважив під час свого неврологічного стажування у Лондоні) талановиті й досвідчені спеціалісти могли роками нидіти на низьких посадах, так і не маючи змоги насолодитися самостійністю чи відповідальністю. Я гадав, що в Америці, медична система якої є значно ґрунтовнішою і гнучкішою за англійську, знайдеться місце для мене. Крім того, мною рухало те ж відчуття, що й Маркусом: у Лондоні надто багато лікарів Саксів — мої батько з матір’ю, старший брат Девід, дядько і троє двоюрідних братів — і всі конкурують за простір у переповненому медичному світі Лондона.

Дев’ятого липня, у свій двадцять сьомий день народження, я прилетів до Монреаля. Там пробув кілька днів — провів час із родичами, відвідав Монреальський неврологічний інститут і налагодив контакт із військово-повітряними силами. Я хотів стати пілотом, проте після кількох тестів і співбесід мені відповіли, що беручи до уваги мій досвід роботи у царині фізіології, мені краще займатися дослідницькою діяльністю. Один із високопоставлених офіцерів, доктор Тейлор, провів зі мною тривалу співбесіду та запропонував провести з ним випробний тиждень. Наприкінці цього терміну, відчуваючи мою непевність, він сказав: «Очевидно, що ви талановитий, і ми б залюбки вас узяли, та я не певен щодо вашої мотивації. Чому б вам не