Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

самі квіти… – сказала Ліліан із зусиллям, – я поклала вчора на труну моєї приятельки. Я бачила їх ще перед тим, як забрали труну. У санаторії не залишають квітів з домовин. Усе було забрано. Я запитувала в санітара. Усе відіслано до крематорію. Я не знаю, яким чином…

– До крематорію? – запитав Клерфе. – Добрий Боже! Крамниця, в якій я купив квіти, розташована неподалік від крематорію. Така вбога крамничка, я ще навіть здивувався, звідки взялися там ці квіти. Тоді все ясно! Якийсь працівник крематорію, замість спалити квіти, перепродує їх для квітникарні.

Ліліан витріщила на нього очі.

– Невже таке можливе?

– Чом би й ні? Квіти як квіти і загалом не надто відрізняються між собою. Шанс викриття шахрайства незначний. Можливість, що рідкісна орхідея потрапить знову в ті самі руки, які її вислали, така виняткова, що ніхто з нею не рахуватиметься.

Клерфе взяв Ліліан під руку.

– І що ми зробимо? Ми дістанемо шок чи просто посміємося з нестримної підприємницької жилки людства? Пропоную посміятися – бо якби ми цього не робили час від часу, то потонули б у сльозах нашого прекрасного двадцятого сторіччя.

Ліліан поглянула на квіти.

– Це огидно, – прошепотіла вона. – Украсти в померлої…

– Не менш і не більш огидно, ніж багато інших речей, – відказав Клерфе. – Я також ніколи не думав, що коли-небудь обшукуватиму трупи в пошуках хліба й цигарок, але я це робив. Під час війни. Спочатку це жахливо, але потім людина звикає, особливо коли дуже голодна й довго не курила. Досить спогадів, ходімо чогось вип’ємо.

Але вона й далі дивилася на квіти.

– Хай тут і залишаться?

– Авжеж. Вони не мають уже нічого спільного ані з вами, ані з померлою, ані зі мною. Завтра надішлю вам нові. З іншої крамниці.

Клерфе відчинив дверцята саней. При нагоді він звернув увагу на обличчя візника, чий погляд спокійно, але з цікавістю спинився на орхідеях, і знав, що опісля той повернеться сюди й забере квіти. Бог знає, що станеться з ними пізніше. Хвильку Клерфе розмірковував, чи не затоптати їх – але навіщо самому вдавати Бога? Такі забави ніколи нікому особливо не сприяли.

Сани зупинилися. Перед входом до готелю на мокрому снігу лежали дошки. Ліліан вийшла. Спортсмени у важких лещетарських черевиках і у светрах тупотіли туди й сюди, коли худенька Ліліан проходила поміж ними, трохи нахилившись уперед у своїх вечірніх черевичках, притримуючи на грудях плащ, овіяна похмурим чаром своєї хвороби серед кипучого довкола неї здоров’я, скидаючись на майже екзотичну істоту.

«У що влізаю, – подумав він. – І з ким? У будь-якому разі це було щось інше, ніж Лідія Мореллі, яка годину тому зателефонувала до нього з Рима. Лідія Мореллі, яка знала кожен телефон і не забула жодного».

Клерфе наздогнав Ліліан біля дверей.

– Сьогодні ввечері, – сказав він, – ми розмовлятимемо тільки про найбанальніші речі під сонцем.

За годину бар уже був повний. Ліліан зиркнула на двері.

– Прийшов Боріс. Я мала б це передбачити.

Клерфе зауважив росіянина вже раніше. Волков повільно протиснувся між людьми, які, мов грона винограду, висіли коло буфету, й промовив, цілковито ігноруючи Клерфе:

– Твої сани чекають, Ліліан.

– Відішли сани, Борісе. Я їх не потребую. Це Клерфе. Якщо вже ти його зустрів.

Клерфе підвівся з місця дещо по-панібратськи.

– Справді? – сказав Волков. – Ах, справді! Пробачте! – Боріс поглянув у бік Клерфе, але оминаючи його погляд. – У спортивному авті, яке сполохало коней, правда?

Клерфе відчув приховане глузування. Нічого не відповів, але продовжував стояти.

– Мабуть, ти забула, що завтра тебе знову чекає рентген, – сказав Волков Ліліан.

– Не забула.

– Ти мусиш відпочити й виспатися.

– Я знаю про це. Ще є час.

Вона говорила повільно, так, як звертаються до дитини, яка не дуже розуміє. Клерфе здогадався, що для неї це єдиний шанс пригальмувати свій гнів, викликаний контролем. Йому стало майже шкода росіянина, який опинився в безнадійній ситуації.

– Може, сядете? – поцікавився не цілком безкорисливо.

– Дякую, – відказав Волков холодним тоном, мовби відповідав офіціантові, який запитав, чи не хоче щось замовити. Він, як і Клерфе хвилину тому, теж відчув глузування.

– Я мушу ще декого зачекати, – звернувся він до Ліліан. – Якби ти захотіла тим часом сісти в сани.

– Ні, Борісе! Я хочу ще залишитися.

Клерфе втратив терпець.

– Міс Дюнкерк прийшла сюди в моєму товаристві, – спокійно сказав він. – І вважаю, що я в змозі відвезти її назад.

Волков окинув його швидким поглядом. Вираз його обличчя змінився за одну мить. Він усміхнувся.

– Боюся, що ви погано мене зрозуміли. Але будь-які пояснення не мають жодного сенсу.

Боріс схилив голову перед Ліліан, і якусь хвилю здавалося, мовби маска пихи ось-ось спаде, однак хутко опанував себе й підійшов до буфету. Клерфе сів. Він був незадоволений собою. «Що я тут роблю? – думав він. – Мені ж уже не двадцять років!»

– Чому ви не повертається разом із ним? – роздратовано поцікавився Клерфе.

– Хочете мене позбутись?

Клерфе поглянув на неї. Ліліан здавалася безпорадною, але він знав, що саме безпорадність у жінках найгрізніша – бо жодна жінка насправді не безпорадна.

– Звичайно, ні.

– Ну, то лишаймося. – Вона зиркнула в бік бару й шепнула: – Не йде. Стежить за мною. Думає, що погоджуся.

Клерфе взяв пляшку й наповнив келихи.

– Добре. Перевіримо, хто перший утомиться.

– Ви його не зрозуміли, – сказала Ліліан гострим тоном. – Він не ревнивий.

– Ні?

– Ні. Нещасний і хворий, і піклується про мене. Легко вигравати, коли ти здоровий.

Клерфе відставив пляшку. Що за лояльна мала бестія! Ледве була врятована, а вже клює руку рятівника.

– Можливо, – сказав він байдужим тоном. – Але чи бути здоровим – то злочин?

Вона обернулася до нього.

– Очевидно, що ні. Я не знаю, що кажу. Краще вже піду.

Ліліан сягнула по торбу, але не встала. Клерфе також мав її вже досить на сьогодні, але нізащо у світі не дозволив би їй відійти, поки Волков стоїть ще біля буфету й чекає на неї. «Я не такий уже й старий», – подумав він і сказав:

– Ви не мусите поводитися зі мною, як із яйцем, я не надто вразливий.

– Тут кожен вразливий.

– Але я не звідси.

– Отож. – Ліліан усміхнулася. – Про це й мова.

– Про що?

– Про те, що нас дратує. Що ви єдиний, хто не належить до нас. Хіба ви не зрозуміли цього? Невже й за Ґольманном цього не помітили?

– Цілком можливо, – відказав Клерфе заскочено. – Мабуть, я не повинен був приїжджати.

– Можливо. Тож навіщо завдавати собі стільки зусиль, щоб і я це відчула?… – А за хвилю