Читати книгу - "Улісс"

— Так, сер.

У коридорі почув — хлопця гукають із поля.

— Сардженте!

— То біжи, — підігнав його Стівен. — Містер Дізі тебе кличе.

Він зупинився на ґанку і дивився, як той незграба тюпає на сяк-так облаштоване поле, де сперечаються сердиті голоси. Їх щойно розділили на дві команди, і містер Дізі повертався, переступаючи ногами у гетрах через вологі трави. Коли вчитель наблизився до будинку школи, його погукали голоси, що ніяк не могли дійти згоди. Він повернувся до них своїми сердитими сивими вусами.

— Що там іще? — крикнув він кілька разів, не чекаючи відповіді.

— Кокрейн і Геллідей попали в одну команду, сер, — крикнув йому Стівен.

— Будь ласка, почекайте в моєму кабінеті, доки я наведу там лад, — попросив містер Дізі.

І рішучим кроком він рушив назад через поле, сердито вигукуючи старечим голосом:

— У чому річ? Що там іще?

Їхні пронизливі голоси залящали навколо нього зусібіч; їхні постаті щільно його оточили; гаряче сонце знебарвлювало медовий колір його кепсько пофарбованого волосся.

У кабінеті стояв затхлий дух тютюнового диму вкупі з запахом шкіри потертих темножовтих крісел. Як і того першого дня, коли ми з ним тут домовлялися про мою роботу. Як було спочатку, так і зараз. У шафі виставлена колекція монет Стюарта{54}, ось він, скарб нашого болота: так він і буде довіку. І в коробці для ложок, вимощеній вицвілим пурпуровим плюшем, зручно вмостилися дванадцять апостолів, які проповідували всім поганам: вік-віків.

Квапливі кроки по кам’яній підлозі ґанку і в коридорі. Роздмухуючи свої рідкі вуса, містер Дізі спинився біля столу.

— Передовсім наші дрібні фінансові розрахунки, — оголосив він.

З кишені свого сурдута він видобув капшук, перев’язаний ремінцем, відкрив його і витяг дві банкноти, одну зі склеєних половинок, і поклав їх акуратно на стіл.

— Два, — сказав він, зав’язуючи капшука ремінцем і ховаючи в кишеню.

А тепер у скарбницю, де зберігається його золотий запас. Стівенова рука нерішуче водила по купі мушель, які лежали в холодній кам’яній ступі: трубороги і вампуми, каурі й леопардові мушлі; й ось ця, закручена, мов тюрбан еміра, і ця, що називається «гребінець святого Якова». Набуток старого прочанина, копійчаний скарб, порожні черепашки.

На м’який ворс скатертини впав соверен, блискучий, новенький.

— Три, — сказав містер Дізі, крутячи в руках свою скарбничку. — Дуже корисна річ. Ось бачите. Тут для соверенів. Тут для шилінгів, шестипенсовиків, півкрон. А тут для крон. Бачите.

Він витрусив зі скарбнички дві крони і два шилінги.

— Три дванадцять, — підсумував він. — Гадаю, все точно.

— Дякую, сер, — відповів Стівен, сором’язливо збираючи гроші й поспіхом запихаючи їх жужмом у кишеню штанів.

— Немає за що, — озвався містер Дізі. — Ви їх заробили.

Рука Стівена, знову вільна, повернулася до порожніх мушель. Символи також краси і сили. Купа грошей у мене в кишені. Символи, забруднені жадобою і злиднями.

— Не треба їх так ховати, — порадив містер Дізі. — Ви їх десь випадково витягнете, і вони випадуть. То краще купіть ось таку річ. Побачите, вона дуже зручна.

Треба що-небудь відповісти.

— У мене вона часто буде порожня, — відмовив він.

Ті ж самі кімната й година, та сама мудрість: і я той самий. Тепер уже тричі. Тут на мені три зашморги. Та я можу їх умить розірвати, якщо схочу.

— Тому що ви не відкладаєте, — пояснив містер Дізі, піднявши вказівний палець. — Ви ще не знаєте, що таке гроші. Гроші — це сила, самі побачите, коли доживете до мого. Я ж бо знаю. Знаю. А що каже Шекспір із цього приводу? Збери грошей, скільки зможеш.

— Яго, — промурмотів Стівен.

Він підвів погляд від пустопорожніх мушлів до очей поважного принципала.

— Він знав, що таке гроші, — пояснив містер Дізі. — Він їх заробляв. Поет, але водночас і англієць. А знаєте, чим пишаються англійці? Знаєте, що саме англієць проголошує з великою гордістю?

Володар морів. Холодним, як море, поглядом озирає порожню затоку; так історично склалося: тут я і мої слова, з розумінням.

— Що над його імперією, — відповів Стівен, — ніколи не заходить сонце.

— Та ні! — вигукнув містер Дізі. — Це не англієць. Це сказав французький кельт{55}. — І він постукав своєю скарбничкою об ніготь великого пальця.

— Я вам скажу, — промовив він урочисто, — чим він найбільше пишається. Я живу на свій кошт.

От який молодець.

— Я живу на свій кошт. Зроду я не позичив ні в кого жодного шилінга. Ви можете сказати таке про себе? Я нікому нічого не винен. Можете?

Мулліганові — дев’ять фунтів, три пари шкарпеток, пару черевиків, краватки, Керренові —десять гіней, МакКеннові одну гінею, Фредові Раяну два шилінги, Темплеві два сніданки, Расселові одну гінею, Казинсові десять шилінгів, Бобові Рейнольдсу півгінеї, Кохлеру три гінеї, місіс МакКернан за пансіон, п’ять тижнів… Та купа грошей, що у мене, то дріб’язок.

— Саме зараз не можу, — відповів Стівен.

Містер Дізі засміявся із щирою втіхою, ховаючи свою скарбничку.

— Я знав, що не можете, — сказав він весело. — Та згодом колись ви зрозумієте, що так треба. Ми народ поблажливий, проте доводиться бути й справедливими.

— Я боюся таких багатозначних слів, — відмовив Стівен, — бо для нас вони небезпечні.

Хвилину містер Дізі насуплено вдивлявся в портрет над каміном, зображення особи з величною поставою, вбраною в картату шотландську спідницю, — Альберта Едварда, принца Уельського.

— Ви вважаєте мене заплішеним консерватором, затятим торі, — озвався його замислений голос. — З часів О’Коннелла я бачив три покоління. Я пам’ятаю голод. А чи знаєте ви, що ложі оранжистів виступали за скасування унії ще за двадцять років до того, як за це почав агітувати О’Коннелл і достойники вашої церкви затаврували його як демагога? Ви, фенії, схильні забувати деякі речі{56}.

Яка глибока, побожна і вічна пам’ять. Діамантова ложа в Армі, преславному місті, з повішеними папістами. Зборище озброєних плантаторів у масках, хрипкі голоси. Чорна північ і щиро протестантська Біблія. Принишкніть, стрижені{57}.

Стівен спромігся лиш на жест.

— Серед моїх предків були й бунтарі, — заявив містер Дізі. — По материнській лінії. Але по батьківській лінії мій предок — сер Джон Блеквуд{58}, а він голосував за унію. Ми всі ірландці, всі з королівського поріддя{59}.

— Та ба, — зауважив Стівен.

— Per vias rectas[13] — твердо проголосив містер Дізі і пояснив: — Такий був девіз на гербі його титулованого роду. Він був за унію і, щоб проголосувати за неї, узув свої ботфорти і з Адса, що в графстві Даун, помчав верхи до Дубліна.