Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

суспільство час знищити, а потім відбудувати на «здорових» засадах, хоча чимало деконструктивних та реконструктивних аспектів перебудови так і залишалися невідомими. Я слухав його з неймовірним задоволенням. Він говорив зрозуміло та переконливо. А коли я вклинював своє запитання на кшталт: «Чому ця війна зветься “холодною”?» — він нервово відповідав:

— Надто довго пояснювати, дурнику.

Отак я й залишався в невіданні й сумнівах. Але найбільша частка ненависті присвячувалася шлюбу.

— Цю оману давно час викоренити, вона мусить щезнути.

Він собі вирішив, що ніякі його любовні стосунки не триватимуть понад місяць-два, щонайбільше три, ну, окрім так званих винятків. Я довго не наважувався попросити мені розжувати.

— Усе залежить від дівчини. Одного дня сам усе зрозумієш. Я ніколи не заходив за тримісячну межу, бо тоді вже тебе віддрючать.

Він кидав своїх пасій задля їхнього ж блага.

— Це аморально, розумієш? Зводимо стіни власних казематів.

У П’єра під ногами завжди плуталися дві-три дівки, що слухали його як месію. До мене не одразу дійшло, що то його колишні. Може, вони сподівалися, що він передумає? Здається, вони не ревнували до нової жертви, а та немов не помічала, що її час спливає й зовсім скоро вона теж опиниться по той бік веселощів. Його послухати, так кохання — то безглуздя, шлюб — безчестя, діти — бридота. На щастя, у Китаї зачинялася епохальна революція, яка ось-ось мала б змінити вектор розвитку всього людства ліквідацією диктаторських законів ринку й пагубних стосунків «чоловік — жінка». Там нарешті розпочалось викорінення почуттів, таке собі «пересівання закоханих». Незабаром ми скинемо кайдани споконвічної тиранії шлюбу. Але хай там як заперечував П’єр, думаю, жінок він любив значно дужче за революцію.

Він був переконаний, що практично всім людям слід заборонити розмножуватися, бо результати аж надто катастрофічні. Зараз він покладав чималі сподівання на прогрес науки в цілому та біології зокрема. Адже саме вони можуть покласти край анархічному розмноженню темних мас. Даний аспект його теорії ще потребував доопрацювання. Але назву він уже підібрав. Вона називатиметься «сенжустизм» — на честь відповідного революціонера[37] та його знаменитого «жодної свободи ворогам свободи». Згідно з його гарячковими поясненнями, усі наші біди — від демократії, а злочини — від виборчого права, яке зважає на голос кожного ідіота. Тож він планував замінити республіку мас республікою мудреців. А також замінити індивідуальні свободи колективним ладом, за якого долю суспільства вирішували б найкомпетентніші та найосвіченіші його представники. П’єр сподівався, що в Алжирі він матиме вдосталь вільного часу для написання основної та фундаментальної праці на цю тему. А внутрішні духовні резерви допоможуть йому віднайти альтернативу фізичному винищенню опозиціонерів. Потроху П’єр відчував, що буде дещо проблематично досягти поставленої мети, не ставши другим Сталіним.

— Припустімо, для більшості можна буде знайти інакший спосіб навернення, але бодай частини вже точно доведеться позбутися. Ну так, для залякування.

П’єрова колекція рок-н-рольних платівок була безумовно унікальна: в нього були альбоми всіх американських виконавців. Абсолютно всіх. І хоча коштували вони шалених грошей, він позичав їх радо і без вагань. Він мав над нами перевагу, бо розумів тексти пісень. Ми ж могли вловити то тут, то там по кілька слів. Тож нам залишалося насолоджуватися тільки музикою та ритмом. А змісту ми не розбирали, та й нам було начхати. Він перекладав нам слова на ходу. Часом ми не надто вірили в почуте:

— Ти впевнений, що він співає про свої сині замшеві черевики[38]?

Коротко кажучи, текстами ми були розчаровані. Тому попросили більше нам не перекладати. Якось він похвалився свіжим альбомом обожнюваного ним Джеррі Лі Льюїса, і ми пішли до нього по платівку, бо я захотів її переписати. Зізнаюсь, очікував потрапити до якоїсь кімнатки для прислуги на сьомому поверсі без ліфта. А опинився в гігантських апартаментах на набережній Ґран-Оґюстен із видом на Нотр-Дам. Одна лише вітальня була завбільшки з усю нашу квартиру. П’єр завиграшки маневрував лабіринтом коридорів. А на моє захоплення умеблюванням відповів:

— Вона не моя, дурнику, це квартира батьків.

До всього, у них був рояль від «Шиммель», на якому він грав просто незрівнянно. П’єр ставив платівку і, втішений, віртуозно відтворював усі викрутаси Джеррі Лі, з тією ж швидкістю та вправністю, але співав гірше від автора. У нього було багато видатних якостей, окрім однієї: він не вмів грати в кікер, тому прагнув цього навчитися. Того злощасного вечора, коли він пригостив мене лимонадним пивом після сутички з Франком, він захотів розіграти партію. Отак я опинився поруч із братом. Ми вперше грали разом. І це було помилкою — П’єр славився як досить бешкетний гравець. Якщо хотілося його заблокувати, треба було рухатися якомога менше. Франк свято додержувався правил. П’єр витівав чортзна-що. Навіть використовував штангу, щоб вийшов кручений м'яч, а це було заборонено. А він ще й реготав на повну. Що більше я просив припинити, то шаленіше він правив далі, що сильніше я дратувався, то дужче він запалювався. Гравець із нього хирний.

Напередодні зачислення до частини П’єр організував гулянку для друзів. Коли він мене запросив, Франк натомість відповів:

— Батьки не пустять.

Я для галочки щось бовкнув у відповідь. Але ввечері таки ризикнув. Глянувши на мене, мама обурено кинула:

— Мішелю, тобі дванадцять!

Придалися класичні аргументи: я повернуся з Франком, до ранку, до півночі, до одинадцятої, до десятої, тільки туди і назад. Зазвичай тато мене підтримував, а тут зробив тільки гірше. От йому дозволили гуляти лише з вісімнадцяти. Вони з Батистом тоді вже працювали. Помітивши, що я засмутився, він додав:

— Зачекай іще трохи, доки підростеш.

Я більше не наполягав. Після вечері всі пішли дивитися телевізор. Я вдавав, що теж насолоджуюсь якоюсь дурнуватою програмою вар’єте. Франк пішов о дев’ятій, вислухавши мамине «не повертайся дуже пізно». А я пішов спати, наче й не я. Нерон солодко скрутився калачиком у мене в ногах. Мама зайшла побажати солодких снів і побачила на столі «Провину абата Муре»[39]. Я почав був жваво ділитися враженнями, але вона втомилася й узагалі навіть не пригадувала, чи читала роман. Словом, сказала, щоб я вже спав. Я слухняно вимкнув світло. Вона ніжно мене поцілувала й вийшла. Трохи зачекавши в темряві, я перевдягнувся й знову ліг, прислухаючись до всякого звуку. І ось нарешті запала тиша. Нерон дивився на мене загадковим поглядом. Я нашорошено підвівся. Батьки вже спали. З їхньої кімнати в кінці коридору долинало батькове хропіння. Навшпиньки я пройшов кухню, украй обережно відчинив затильні двері та замкнув за