Читати книгу - "Божество різанини"

ВЕРОНІК: Замовкни!

Аннет знову нудить. Вона бере склянку з ромом і підносить до вуст.

МІШЕЛЬ: Ви впевнені?

АННЕТ: Авжеж, мені стане краще.

Веронік також бере склянку.

ВЕРОНІК: Ми живемо у Франції, а не в Кіншасі! Тут працюють моральні засади західного суспільства. І те, що відбулось у сквері Прапорщика Дюнана, сталось у рамках цінностей західного суспільства! До якого, хоч би що ви там собі думали, належу і я!

МІШЕЛЬ: А бити свого чоловіка…

ВЕРОНІК: Мішелю, годі, це кепсько скінчиться!

АЛЕН: Вона кинулася на вас, мов дикий звір. На вашому місці я був би люб’язнішим.

ВЕРОНІК: Я можу повторити, якщо хочете.

АННЕТ: Він із вас глузує, ви що, не розумієте?

ВЕРОНІК: А мені байдуже!

АЛЕН: Навпаки! Мораль вимагає від нас стримувати свої пориви, проте часом корисно їх не стримувати. Нікому не спаде на думку, кохаючись, співати «Змилуйся, Боже…». Цей ром продається десь тут?

МІШЕЛЬ: Оцей ветеран алкоголю? Сумніваюся.

АННЕТ: Метальники гранат, ха-ха-ха!

ВЕРОНІК (підсміюється): А й справді, метальники!

АЛЕН: Саме так — метальники гранат.

АННЕТ: Чому ти відразу не сказав «гранатомети»?

АЛЕН: Бо там так не кажуть. Усі вживають вислів «метальники гранат».

АННЕТ: Хто вживає?

АЛЕН: Годі, Аннет, чуєш? Годі!

АННЕТ: Таким великим воякам, як мій чоловік, складно цікавитися тим, що відбувається поруч, у їхньому кварталі.

АЛЕН: Саме так.

ВЕРОНІК: Не бачу логіки. Чому — складно? Ми всі — громадяни світу. Я не розумію, чому треба зневажати те, що відбувається під нашим носом.

МІШЕЛЬ: О ні, Веро! Обійдімося без цих заяложених формул!

ВЕРОНІК: Я його точно вб’ю!

АЛЕН (після того, як завібрував мобільний): Так, «жалюгідна» зніміть… «Груба». Йдеться про грубу спробу… Ну ось…

ВЕРОНІК: Вона має рацію — це стає нестерпним!

АЛЕН: Що, інакше підтвердить решту?.. Гаразд. Дуже добре. (Кладе слухавку.) Ну, що я пропустив? Про гранатомети?

ВЕРОНІК: Я заперечувала своєму чоловікові — на мою думку, пильність треба було виявляти раніше.

АЛЕН: Пильність… Авжеж… Аннет, нерозумно пити в такому стані!

АННЕТ: В якому стані? Чому ж, навпаки!

АЛЕН: Пильність — цікаве слово… (Дзвонить мобільний.) Слухаю… ні, жодних інтерв’ю до поширення заяви…

ВЕРОНІК: Месьє, я вимагаю негайно припинити цю нестерпну розмову!

АЛЕН: У жодному разі… Акціонерам байдуже… Нагадай йому про права акціонерів…

Аннет підходить до Алена, вириває мобільних із його руки і… трохи провагавшись, куди б його сховати, кидає до одного із джбанів з тюльпанами.

АЛЕН: Аннет, ти що!!!

АННЕТ: Ось так.

ВЕРОНІК: Ха-х-ха! Браво!

МІШЕЛЬ (нажахано): Ого…

АЛЕН: Та ти зовсім із котушок з’їхала! Чорт!

Він кидається до джбану, але його випереджає Мішель і виймає мокрий телефон.

МІШЕЛЬ: Фен! Де фен?

Він знаходить фен і вмикає його.

АЛЕН: Бідолашна Аннет, та тебе лікувати треба! Ти просто огидна!.. У мене ж там усе!.. Він новісінький, я кілька годин його налаштовував!

МІШЕЛЬ (перекрикуючи гудіння фена; до Аннет): Не розумію я вас. Це було безвідповідально.

АЛЕН: Там же все моє життя…

АННЕТ: Пхе! Усе його життя!..

МІШЕЛЬ (перекрикуючи фен): Та не хвилюйтеся, ми ще його врятуємо…

АЛЕН: Ні! Все втрачено!

МІШЕЛЬ: Треба вийняти батарею і картку. Можете зняти кришку?

АЛЕН (намагається зняти): Я зовсім на цьому не розуміюся, щойно придбав…

МІШЕЛЬ: Дайте сюди.

АЛЕН: Усе пропало… А їм смішно, ні, ну ви тільки погляньте — їм смішно!

МІШЕЛЬ (одним зусиллям знімає кришку): Готово. (Розкладає батарею, картку та інші деталі, сушить їх феном.) Знаєш, Веронік, ти могла би виявити такт і не сміятися!

ВЕРОНІК(щиро регоче): Подивіться — мій чоловік цілий день користується феном!

АННЕТ: Ха-ха-ха!

Вона доливає собі рому. Мішель із суворим виразом на обличчі ретельно сушить. Кілька хвилин чути тільки ревіння фена. Ален зітхає.

АЛЕН: Залиште, друже, чуєте? Нічого не можна зробити…

Мішель вимикає фен.

МІШЕЛЬ: Треба почекати.

Пауза.

МІШЕЛЬ: Він вам потрібний?..

Ален робить знак, що не потрібний і що йому байдуже.

МІШЕЛЬ: Хотів би сказати…

АННЕТ: Що би ви хотіли сказати, Мішелю?

МІШЕЛЬ: Ні… Навіть не знаю, що тут казати…

АННЕТ: А мені здається, нам добре. Стало значно краще…

Пауза.

АННЕТ: Хіба нам не затишно?.. Чоловіки прив’язані до своїх іграшок… Це їх принижує… Позбавляє авторитету… Руки в чоловіка повинні бути вільними… Мене навіть валізи нервують. Сподобався мені якось один, а потім я побачила його з такою прямокутною сумкою через плече — і все. Сумка через плече — це найгірше. А ще — портфель у руці. Має складатися враження, що чоловік самотній… Ну, мені так здається. Тобто, має здаватися, що він може виявитися самотнім… Бачите, в мене також джон-вейнівське уявлення про мужність. Що там у нього було? Кольт? Точно, кольт! Річ, яка спустошує… Чоловік, який не здається самотнім, не має сенсу… Що ж, Мішелю, сподіваюся, ви раді? Ми поступово зближаємося… Здається, нам дуже затишно…

МІШЕЛЬ: Попереджаю — ром дуже міцний.

АННЕТ: О, я почуваюся тверезою, як ніколи!

МІШЕЛЬ: Звісна річ!

АННЕТ: Бачу все з