Читати книгу - "Стара холера"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вона сама-самісінька. А Павлина разом з Арсеном. Сповна п’є келих своєї радості, свого щастя. Єва підвелася, тепер у неї всередині все горіло вогнем образи й ненависті. Ще більших, ніж досі.
А як сталося, з чого в них почалося, Єва почула ще за пару тижнів. Коли старша сестра чогось навідалася до них. Може, щоб принести на блюдечку, на тарілочці своє щастя. А може, в мішечку. І оте щастя (щістєчко, казали покійна мама) вивалилося і влізло до хати вслід за Павлиною. Прийшла зовсім інша Павлина. Такою вона не була, коли бігала до того свого трутня на побачення. Ні, не трутня, бо ж Арсен їздив на найбільшому тракторі, який бачила до того у своєму житті. Як і мав їздити справжній чоловік. Справжній чоловік, що незаслужено дістався іншій, її сестрі. А та сестра зробилася геть певна в собі. Аж світилася, кудись зникли вуглуватість і незграбність, дивилася так, мов щойно отримала велику спадщину або збирається будувати велику доминку замість старої халупи.
Пізніше Єва збагне, що так бачила сестру вона. А Павлина насправді лишилася такою, як і перше. Як була досі. Такісінькою. Тоді Павлина й сказала, що вона закохалася в Арсена майже одразу, як його побачила. Ну геть так, як Єва. Але головне, що пізніше вперше пішла до клубу на танці, бо сподівалася побачити там Арсена. І побачила. А що не вміла танцювати, то Арсен взявся її вчити.
А Єва не пішла до клубу. Арсен мусив неї завойовувати, як всі інші хлопці. І був би першим, чию увагу вона б не відкинула гордовито, а прийняла. А він уваги і не виявив. Хіба під час тих танців на братовому весіллі…
Коли Єва почула розповідь-одкровення Павлини, то якраз тримала щось у руці. Склянку або тарілку. І те щось впало й розбилося. Вислизнуло з рук. І розбилося. Ні, не розбилося, тільки покотилося долівкою. І дивна річ: вона, згадуючи, ніяк не може пригадати, що то було – склянка чи тарілка… Все пам’ятала – і розмову, і те, в яку хустину була тоді вбрана Павлина, а це ні… Хоч саме це, вона збагнула потім, було для неї важливе. Найважливіше.
Як Павлина пішла нарешті вже не зі своєї, з їхньої доми, Єва сіла на поріг і довго так сиділа. Заціпеніла, геть байдужа до всього на світі, в якому нічого не існувало. Ні неї, ні Павлини. Навіть Арсена.
Так сиділа, доки мама не спитали:
– Що з тобою, Євцю?
Що з нею… Нічого. Тоді Єва вперше подумала, що відіб’є, неодмінно відіб’є у Павлини Арсена. Спокусить, змусить зрадити сестру. А потім розкаже їй про те. Вона переграє їх обох. І сміятиметься, ой, як сміятиметься. Та коли уявила, що спокушатиме чоловіка, якого вже спокусило, невідомо чим привабило, як останнього дурня, оте незграбисько, одороблисько, подумала: «Завелика честь». І що їй буде огидно те робити – спокушати вже спокушеного. Надкушеного. Червивого. Схожого на виваляне в землі яблуко. А вона ж Єва – Красна Ружа.
А проте помста жила в ній, зріла, як болячка, як нарив, що мусить прорватися, інакше людина помре. Єва старалася ту болячку не помічати, коли в ній озивався, починав гарчати звір, що щирив свої ікла, гладила його, і звір (пес або й тигряка) перетворювався на слухняного муркотливого кота. Єва тоді спускала його на землю – ну, біжи геть. І він біг, щоб повернутися. Не котом, що мур-мур, що треться, випрошуючи ласки, а тим грізним звіром.
Те сталося раптово, теж як спалах. Вийшла з пошти, а навпроти, коло сільмагу, трактор стоїть. Той самий, великий. Його трактор. Єву ноги самі потягли до залізного чудовиська. Рука сама, проти її волі, торкнулася, погладила ту залізяку. Від того залізний тракторисько став живим і теплим. Замуркотів, ніби кіт, а не гарчав, як досі. Єва стояла, наче поруч з Арсеном. А він вийшов з крамниці, насвистуючи. З пачкою цигарок у руці. Насвистуючи… І раптом Єва подумала, що там же торгує Софійка – підступна змійка, яка мала в селі репутацію розбитної, гулящої дівки.
Єва відступила, сховалася за трактор. Подумала: вона вистежить їх, неодмінно вистежить.
З того часу й стала часто виходити, вибігати надвір, ледь зачувала за вікном пошти якийсь гуркіт. Але жодного разу то не був Арсенів трактор. Мовби йому вже й не треба було цигарок.
Раз не витерпіла, забігла до магазину. Софійка відпускала хліб і консерву бабі Улиті, Євиній хрещеній мамі. Спокійна й усміхнена. Ось така ця спокусниця. Арсена в крамниці не було. А він мусив бути. Мусив, мусив…
Софія про щось спитала, здається, що відпустити, Єва відповіла, що сірників. І солі.
«Посипати… посипати», – подумала. Не знаходила слова.
– Солі нема, завтра завезуть, – сказала Софія.
– Тоді я прийду завтра…
Щось казала до Єви Улита. Якісь слова про свою сім’ю, про дочку свою…
– Мамо, – тихо зойкнула Єва і вибігла надвір.
Арсен мусив бути в крамниці, мусив підбивати клинці до грішниці Софійки, грішити з нею, зраджувати Павлину, а його не було. І не буде, зрозуміла Єва. Надворі вона заплакала тихими, але пекучими сльозами. Пішла вздовж вулиці, щоб не вернутися заплаканою на пошту. Вітер, шукала вітру, а довкола стояла безшелесна тиша.
Ще подумала: «Сіль, чого ж нема солі?»
Мовби справді хотіла купити солі.
Щоб посипати собі на рану.
Через місяць Єва сказала сестрі, котра навідалася до них, що бачила, як Арсен приїжджав не раз до крамниці, довго не виходив звідти, як садовив Софійку в кабіну трактора, кудись віз. Павлина сполотніла, очі її так розширилися, що здавалося, вилізуть з орбіт, покотяться по долівці. Або спалять Єву.
– Ти кажеш правду? – Павлина не спитала, а видихнула.
Єва мусила оборонятися, мусила.
– Не віриш, то спитай у свого чоловіка… Хай він тобі правду скаже… І що на твему весіллі мені казав… Про те, де ми стрічатися будемо… Псисько проклятий… Добре, що не мене вибрав…
Павлина дивилася на неї, а Єві здавалося, що сестра даленіє, що вона відступає кудись далеко, крізь стіну. Проходить стіну так легко, мовби та з ситцю чи картону.
– Спасибі, Євцю, – почула вона голос сестри. – Дєкую, що відкрила мені очі…
– Ти що, смієшся наді мною?
Єва крикнула, аж шибки у вікні задзеленчали.
– Що ти, Євцю… Я вірю тобі…
– Віриш?
– Звісно… Чом би я мала не вірити…
Павлина підійшла й раптом схопила Євину голову в руки, а тоді стала обціловувати.
– Яка
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стара холера», після закриття браузера.