Читати книгу - "Ода до радості (збірник)"

п’ятьох кулях становитиме лише 11,6 м3. Зате при радіусі 2,717 м об’єм куль становитиме… 84 м3 – у сім разів більше! Інакше кажучи, 11,6 м3 гелію цілком вистачало, щоб підняти вісімнадцятирічного 75-кілограмового Степана Зиновійовича Ревуна в повітря і спокійно втримувати його на висоті тридцяти метрів над землею. При такому об’ємі геліостат ширяв би собі, наче яструб, понад деревами. Натомість, сам того не бажаючи, Мар’янчик Стецьків на прізвисько Тихон спроектував апарат, який за льотними якостями більше нагадував балістичну ракету, ніж планер.

Помилка лишилась непоміченою. Тихон продиктував Стьопі параметри куль і список необхідного обладнання: балони з гелієм, з’єднувальні шланги, кріплення, мотузки, апарат для нагнітання газу. 22 серпня Стьопа вигріб із тайників усі свої фінансові активи, накопичені підробітками в полі протягом останніх двох років, і помчав до Києва. Він витратив цілий день, щоб роздобути необхідні оснащення і матеріали. У ніч з 22 на 23 серпня, засівши в сараї під крилом вкритого засмальцьованим брезентом батькового І-153, під прискіпливим керівництвом Тихона Стьопа Ревун почав збирати повітроплавний апарат, що мав підняти його до заповітної мрії.

3

На заключній стадії проектування від найменших, регулювальних куль довелося відмовитись. При таких розмірах підйомних куль кронштейни виходили збіса великими і могли розвалити стільчик у повітрі. Таким чином, апарат ставав некерованим, і Стьопа мусив покладатися лише на якір, погоду і Господа Бога. Зрештою 24 серпня, у День незалежності України, спроектований Тихоном геліостат був готовий до першого вильоту.

Слабкий і беззвучний, неначе розчинений у повітрі дощ припинився ще день тому. Серпневе небо над Бабариками википіло до білястої кірки, мілкі калюжі попересихали, а зголодніла риба високо вистрибувала з річки, хапаючи поодинокі, замлілі від спеки мушки. Задовго до дев’ятої ранку спека починала виснажувати, висмоктувала живильні соки з пор, неквапом в’ялила мозок, зате комарів було менше, особливо на відкритих місцях.

Як тестовий полігон Стьопа вибрав простору галявину, що втиснулась поміж кущів за півкілометра на схід і трохи нижче від пагорбу, на якому розташувались Бабарики, – у цьому місці історичний запуск геліостата зможуть побачити всі жителі села, фактично не виходячи з хат і не залишаючи городи. Восени, коли починалися затяжні дощі, її всуціль заливало водою, проте нині, у розпал літа, чистину встеляв шар невисокої чіпкої трави.

Піднявшись на світанку, хлопці перетягли на прогалину все необхідне для випробувань: дерев’яне крісло з прибитими цвяхами пасами безпеки, нейлонові кулі, придбані у спеціалізованому магазині на Петрівці, апарат для нагнітання (куплений там же), балони з гелієм, причальні мотузки (по-авіаційному – гайдропи), Стьопину пневматичну рушницю, мотоциклетний шолом Зиновія Гордійовича, який Стьопа зібрався вдягти перед зльотом, і чотири металеві палі, якими батьки Мар’янчика припинали бичків на вигоні і які мали правити за якорі геліостата. Програма першого тестового польоту була простою: Тихон мав відв’язати три з чотирьох причальних канатів, що ними геліостат кріпився до твердого ґрунту, а четвертий помалу попускати, спостерігаючи, якої висоти досягне апарат. Не знаючи про фатальну помилку, допущену в процесі проектування, Тихон вірив, що кількість гелію, закачаного в кулі, ідеальна для того, щоб апарат зависнув недалеко від землі, а тому щиро сподівався, що втримувати його буде не важче, ніж повітряного змія при слабкому вітрі.

О 8:30 ранку розпочалася завершальна фаза операції. Тихон закріпив якорі з чотирьох боків від місця запуску. Стьопа обв’язав ніжки дерев’яного стільчика канатами, кінці припнув до якорів, після чого взявся приєднувати до крісла троси, що ними були обплетені нейлонові кулі. Гарячковість і старанно затаєне хвилювання хлопців передалося Пуззі, і собака неспокійно вертівся, совався між ногами, сунув плаского вологого носа куди треба і куди не слід.

Приблизно через сорок хвилин, о 9:10 ранку, запрацював переносний генератор, накачуючи гелій у кулі. Ось набухла перша – центральна (порожнє крісло поривно здійнялось у повітря), за нею друга, третя. Величезними синьо-жовтими громадинами вони спливали ввись, затуляли собою сонце, небо, горизонт. Після четвертої причальні гайдропи натяглись так, що аж потоншали… Тихон зирив на кулі, і в горлі йому пересихало, а водянисто-сірі очі несамохіть вилазили з орбіт. Їхній розмір просто не вкладався в голові. Вони переважали все, що хлопець бачив до цього: парашути, на яких десантуються танки, газові оболонки аеростатів, рекламні дирижаблі. Переборюючи страх, Мар’янчик поглипував на аркуш із розрахунками і переконував, переконував, переконував себе, що все робить правильно.

Були й інші ознаки, котрі мали б насторожити хлопців. На жаль, уповаючи на торжество фізичних законів, Тихон відмовлявся їх помічати. Він тупо ігнорував той факт, що гайдропи були натягнуті до дзенькоту. Не зважав на те, що геліостат анітрохи не просів, коли Стьопа Ревун, натягнувши на голову мотоциклетну каску і міцно вчепившись у пневматичну рушницю, вперше заліз на крісло: ніжки намертво застигли на висоті півметра від землі, неначе спирались на невідоме й невидиме силове поле. Тихона не сполошили навіть дзвінке скигління канату і спушена земля довкола якоря, коли він звільнив перший причальний гайдроп. Тримаючи в руках сталевий проіржавілий кілок, Мар’янчик випростався і подивився на кулі, що затіняли половину галявини. Облизавши сухі губи, він похитав худою, схожою на пташину головою і, переборюючи страх, пошкутильгав до другого якоря.

У цей час навіть Пуззі, здавалося, відчув наближення біди. Він підбіг до Стьопи, всівся перед завислим у повітрі кріслом і тихо заскавулів. Стьопа зиркнув на нього з-під козирка і хрипко сказав:

– Не дрейф, пердилко. Зараз побачиш, як я полечу! – Як чудово смакували на губах останні слова: я полечу, я полечу, я полечу-у-у-у…

Пуззі заскавчав голосніше.

Стьопа не плекав особливо ніжних почуттів до коротконогого собаки Тихона, проте в той момент відчув непереборне бажання погладити Пуззі, поторсати його за складки шкіри на шиї. Він відклав рушницю, вихилився з крісла, простягнув руки і підняв барбоса до себе на коліна.

– Ще довго? – спитав.

– За’з почнеш підійматися.

Тихон підійшов до другого якоря, який порипував від скаженого натягу, став спиною до Стьопи й геліостата, незграбно нагнувся і, кілька разів смикнувши, відв’язав мотузку. Аж раптом… ЦВЬОХ! ПУХ! Ф’Ю-У-У-У-У-ЇТЬ!

І все. Тиша.

На галявині посвітлішало.

Мар’янчик розігнув спину й обернувся. Чистина спорожніла. Стьопа з літальним апаратом зник. Не було ні куль, ні стільчика, ні линв. Пуззі теж не було. Тихон протер очі й повільно пройшовся поглядом по невисокій стіні з кущів і бур’яну, що оточувала галявину.

Ані душі.

Хлопець із осторогою підступив до місця, над яким іще кілька хвилин тому висів дерев’яний стільчик. Постукав ступнею, підколупнув носком ґрунт. Ніяких слідів…

Де вони?

Тут щойно висіли п’ять куль,