Читати книгу - "Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи"

Отже, Енкіду стає розумнішим, проте розплачується за це втратою гармонії — і з природою, і зі своєю натурою. Схожий мотив пізнання (чи то вже морального, чи технічного), отриманого ціною обміну за гармонію, ми знаходимо в усіх трьох базових формативних культурах нашої західної цивілізації — тобто і в юдеїв (надкушування яблука з Дерева пізнання й вигнання з Раю) і греків (Прометей дарує людям technai, пізнання, а боги за це спускають на землю Пандору зі скринькою зла та нещасть, яка й порушує стару гармонію). До цього ми ще повернемося в другій частині книги.

Найстаріший епос, що зберігся до наших днів, у доволі імпліцитний спосіб дає нам дуже цінні підказки на прикладі переходу Енкіду зі стану тваринного до стану людського. Зокрема пояснює, у чому первісні культури вбачали початок цивілізації. Цей перехід відображає відмінності між людьми й тваринами, чи ще краще дикунами. «Епос...» непомітно описує акт створення, пробудження людини. Ми стаємо свідками емансипації людяності з тварини, подібно до того, як з каменя народжується скульптура. Зі стану первинного неопосередкованого використання природи лише задля індивідуального задоволення своїх потреб без жодних спроб змінити її Енкіду переїздить у місто — прототип цивілізації та життя в штучному середовищі поза природою. «І звідтоді він буде жити в місті, у світі, створеному людьми; житиме там довго, безпечно й комфортно, харчуватиметься хлібом і сікерою — дивовижними харчами, які приготували дбайливі людські руки»[58].

Від капризів природи до капризів людини

Протягом усієї історії людства домінувало бажання стати максимально незалежними від сил природи[59]. Що розвиненіша цивілізація, то більше захищений окремий індивід від впливів природи та краще вміє створювати навколо себе константне середовище для задоволення. Наше щоденне меню вже не залежить від урожаю, диких тварин чи пори року. Сучасна західна цивілізація вже навчилася підтримувати стабільний клімат і в люті зимові морози, і під час спекотного літа.

Перші спроби досягти такої бажаної константизації середовища для життя ми бачимо і в «Епосі про Гільгамеша» — найкраще саме на прикладі будівництва славнозвісної стіни навколо Урука, завдяки й якій місто могло стати колискою цивілізації[60]. Ця константизація стосується і людської діяльності, праці. Адже людина краще виконує одну роботу, на якій вона спеціалізується, а якщо вона ще й може покластися на роботу інших, що задовольнить усі інші її потреби, тоді суспільство збагачується. Уже давно зникла потреба у тому, щоб кожен умів собі пошити одяг і взуття; уполювати, виростити чи приготувати собі їжу; знайти джерело питної води й побудувати собі житло[61]. Ці ролі взяв на себе інститут спеціалізації (яка, звісно ж, діяла задовго до того, коли Адам Сміт описав її як одне з основних джерел багатства народів)[62]. Тобто кожен спеціалізується на тому, у чому буде для суспільства найкориснішим, а задоволення всіх інших своїх потреб він лишає за іншими.

Епос фіксує один із найбільших стрибків у розвитку розподілу праці. Урук — одне з найдавніших міст, тому в епосі відображається історичний крок уперед в спеціалізації — у напрямі нового суспільного міського упорядкування. Завдяки муру люди в місті можуть займатися іншими справами замість того, щоб піклуватися про власну безпеку, вони мають змогу ще більше й глибше спеціалізуватися. Не можна забувати також про стабільність, яку приносить з собою місто, обнесене муром. Життя людини в місті набирає нових масштабів і раптом уже природнішим здається займатися речами, що лишаться вартісними і після смерті людини: «Мур символізує і формує міцність міста як інституції, яка має проіснувати віки й запевнити своїх мешканців у повній безпеці, щоб і вони, думаючи про майбутнє, почали робити інвестиції з думкою про те, що лишиться після їхньої смерті далеким нащадкам. І саме на надійні мури Урука спиратиметься процвітання та багатство містян, які в селянина викличуть справедливий подив, а можливо, й заздрість»[63].

Отже, поява укріпленого міста, з економічного погляду, зумовила важливі зміни: окрім глибшої спеціалізації його мешканців, дала ще й «можливості займатися ремеслами та торгівлею, на яких можна досить легко розбагатіти — а також і збідніти. Можливість прогодувати себе навіть для тих, у кого немає своєї землі, для молодших синів, для тих, кого позбавили спадку, для винахідників та авантюристів звідусіль — з усього світу»[64].

Проте все має ціну: ніде в світі печені голуби не летять до губи. Навіть на заможному бенкеті, який нам організувала спеціалізація. І ціна, яку ми платимо за свою незалежність від явищ природи, — це залежність від нашого суспільства й цивілізації. Що софістичніше наше суспільство як цілісність, то менше здатні її члени як індивіди жити самі по собі, без суспільства. Що спеціалізованішим є наше суспільство, то більшою буде кількість тих, від кого ми залежимо[65]. І залежимо екзистенційно. Енкіду умів жити в природі незалежно й без будь-чиєї допомоги, вільно. Оскільки Енкіду

Ні людей, ні світу не відав (...)

Разом з газелями їсть він трави,

Разом із стадом водопою шукає,

Разом із звіром серце водою тішить[66].

Енкіду — мов звір, у нього немає свого народу й він не належить до жодної з країн. Своєю діяльністю він може задовольнити всі свої потреби сам, він без цивілізації, він — нецивілізований. І знову ми спостерігаємо принцип trade-off, тобто те або