Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

та краватку, що з’їхала набік. Скарлет знала, навіщо він отак на ходу чепурився — це щоб постати перед очі дружини як личить джентльменові, котрий статечно повертається додому після гостини в сусідів. Вона зрозуміла також, що для неї тепер якраз добра нагода завести з батьком розмову, не розкриваючи справжньої своєї мети.

Скарлет голосно засміялась. Як вона й сподівалася, Джералд від несподіванки здригнувся, тоді впізнав дочку, і на розпашілому його обличчі з’явився розгублений, хоча й дещо зухвалий вираз.

Він скочив з коня — це йому тепер давалось нелегко, бо коліно після торішнього нещасливого випадку не згиналося — і, перекинувши повід через руку, пошкутильгав до дочки.

— То що, панночко,— озвався він, ущипнувши її за щоку,— підглядаєш за мною, а потім, як твоя сестричка Сьюлін того тижня, викажеш мене мамі?

В його хрипкому басовитому голосі чулось обурення, але воднораз і прохання, отож Скарлет, аби трохи подражнити батька, глузливо прицмокнула язиком і простягла руку поправити йому краватку. На неї війнуло сильним духом горілки, а також трохи слабшим ароматом м’яти. І ще відгонило від нього жувальним тютюном, проолієною шкірою та кіньми — сукупністю запахів, що в її уяві завжди пов’язувалися з батьком і несамохіть подобалися й в інших чоловіках.

— Ні, тат, я ж не така плетуха, як Сьюлін,— заперечила вона, відступаючи на крок, щоб оцінити, чи все гаразд у його зовнішньому вигляді.

Джералд був коротун — ледве більш, ніж п’ять футів на зріст,— але він мав таку кремезну статуру й круту шию, що коли сидів, то скидався на доброго здорованя. Масивний його торс спирався на короткі міцні ноги, щоразу в добірному взутті й широко розставлені, як у задерикуватого хлопчиська. Невисокі чоловіки, силкуючись не показати свого зросту, здебільшого виглядають дещо кумедно, але півня-забіяку, хоч би він і приземок, завше поважають на оборі — оце ж саме так було й з Джералдом. Нікому, навіть найбільшому відчайдухові, не спало б на думку сказати про Джералда, що він кумедний недоросток.

Йому вже було шістдесят років, і його цупкі кучері посріблила сивина, але на жвавому обличчі ще не проступили зморшки, і гострі голубі його очиці, як і колись, були молоді й світились юнацькою безтурботністю людини, для якої нема абстрактнішої проблеми, ніж та, скільки карт докупити при грі у покер. Обличчя Джералда — кругловиде, рум’яне, кирпате, з широким ротом і войовничістю в погляді — було таке щиро ірландське, яке можна побачити тільки на просторах його давно покинутої батьківщини.

Під холеричною зовнішністю Джералда О’Гари крилося найчуліше з сердець. Йому несила була чути вереск раба під різкою, хоч той, можливо, й заслужив на покару, або жалібне нявкання кошеняти, а чи дитячий плач, але найдужче він боявся, щоб хтось, крий Боже, не виявив цю його слабину. І невтямки було Джералдові, що вже за п’ять хвилин знайомства з ним кожному ставало ясно, же у нього добре серце: якби він це знав, його самолюбство було б смертельно вражене, бо ж він гадав, що досить йому гримнути на весь голос, як усі покірливо кидаються виконувати його волю. Він і не здогадувався, що на плантації скорялись тільки одному голосові — тихому голосові його дружини Еллен. Це для нього повік мусило залишитись таємницею, оскільки всі — від Еллен до найтупішого раба на полі — брали співучасть у мовчазній добровільній змові, яка мала переконати господаря в тому, що його слово — закон.

Що ж до Скарлет, то вона ще менш, ніж інші, зважала на гарячкові спалахи батькового гніву. Вона була старшою з дітей, і тепер, коли Джералд усвідомив, що після тих трьох малюків, які лежали рядком на родинному цвинтарі, йому вже не мати сина, у нього поступово виробилася звичка ставитись до Скарлет наче до рівні, і це якраз дуже тішило її. Вдачею вона більше схожа була на батька, ніж її молодші сестри — мрійлива й тендітна Керрін, хрещена як Керолайн Айрін, і Сьюлін, у хрещенні Сьюзен Елінор, що страх ж носилася зі своїми витонченими благородними манерами.

Ба навіть більше — Скарлет із батьком єднала ще й обопільна неписана угода приховувати від інших грішки одне одного. Коли Джералд ловив її на тому, що вона перелазить через тин замість іти півмилі до хвіртки або сидить допізна на веранді з якимось залицяльником, він особисто гостро вичитував їй, але самого цього факту не доводив до відома ні Еллен, ні Мамки. У свою чергу, і Скарлет, застукавши батька, як він перемахує верхи через огорожу, попри врочисту обіцянку дружині, або дізнавшись точну суму його програшу в покері, що, зрештою, і неважко було, бо плітки напрочуд швидко розходилися по всій окрузі, теж утримувалась від згадки про це за вечерею — на відміну від Сьюлін, яка, вдаючи святу невинність, виказувала всі батькові секрети. Скарлет і батько переконано запевняли одне одного, що такі дрібниці тільки нервували б Еллен і що вони нізащо в світі не дозволять собі завдавати їй таких прикрощів.

Скарлет у густому присмерку придивлялася до батькового обличчя і тепер мимоволі почувалася якось певніше. Її приваблювали його грубувата простота, приземленість, заповзятість. Менше за будь-кого схильна до розмірковувань, вона не усвідомлювала, що саме ці риси якоюсь мірою передались і їй, отож хоч як силкувалися шістнадцять років поспіль Еллен та Мамка переінакшити її вдачу, їхні зусилля виявились марними.

— Вигляд у тебе тепер цілком пристойний,— промовила Скарлет,— і якщо ти сам не прохопишся, ніхто й не подумає, що ти знов чогось наброїв. Але мені здається, після того як торік ти зламав ногу, стрибаючи через цю саму огорожу...

— Холера, то це власна моя дочка буде вказувати, де мені можна стрибати, а де ні? — загримів він, ще раз ущипнувши її за щоку.— Це мої в’язи, і я що хочу з ними, те й роблю. А от що ви тут, панночко, поробляєте, розгулюючи без шалі на плечах?

Бачачи, що він вдається до звичайних своїх штучок, аби ухилитись від неприємної розмови, вона підхопила його під руку й сказала:

— Я тебе дожидалась. Я не думала, що ти так пізно повернешся. Мене цікавить, чи купив ти Ділсі.

— Та купив, купив, але все до останнього гроша в кишені віддав. І Ділсі купив, і це її дівчисько, Пріссі. Джон Вілкс ладен був віддати їх майже задарма, але я не міг допустити, щоб хтось колись сказав, ніби Джералд О’Гара скористався дружбою для наживи. Я