Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

На цей час Скрипник виграв цей двобій, але не тому, що більшовики вирішили почути маси або трудовий народ. Після першої поразки в Україні Ленін просто вирішив вдатися до іншої тактики. Використовуючи методи, які пізніше (значно пізніше, але в схожому контексті) іменують «гібридною війною», він наказав своїм силам, що вступали в Україну, приховувати факт, що насправді вони були російськими формуваннями, які боролися за єдину більшовицьку Росію. Натомість вони називали себе «українським радянським повстанським рухом» — це мало на меті спантеличити противника. Ідея полягала в цинічному використанні риторики національного руху для того, щоб переконати населення прийняти радянську владу. У телеграмі командуванню Червоної армії на фронт Ленін пояснював:

З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ.[82]

Іншими словами, військові командири відповідали за допомогу в створенні прорадянських «національних» урядів, які мали їх підтримати. Ця ідея, як пояснював Ленін, покликана забезпечити сприйняття населенням України червоноармійців як «визволителів», а не як іноземних окупантів.

Ніколи — ні в 1918 році, ні пізніше — ані Ленін, ані Сталін, жоден з більшовицьких керівників не вірили в суверенітет української радянської держави. Реввійськрада, сформована 17 листопада, складалася з промосковських «українських» чиновників Пятакова та Володимира Затонського, головнокомандувача Червоної армії в Україні Володимира Антонова-Овсієнка та самого Сталіна. «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України», сформований 28 листопада, очолював болгарин за походженням Християн Раковський. Він заявляв, що всі вимоги зробити українську мову державною є «шкідливими для української революції».[83]

За умов фактичного безвладдя ця гібридна війна проходила успішно. Червона армія розпочала свій наступ в Україну, одночасно більшовики почали переговори з Петлюрою. Лідери Директорії з обуренням засудили таку подвійну тактику. Народний комісар закордонних справ РСФРР Георгій Чичерін м’яко відповідав, що Москва не має нічого спільного з військами, що просуваються українською землею. І говорив про військову операцію «армії цілковито незалежного українського радянського уряду».[84]

Директорія наполягала, що це — відверта брехня. Було цілком очевидно, що «армія українського радянського уряду» насправді була Червоною армією. Директорія продовжувала протестувати аж до січня 1919 року, коли більшовицькі війська змусили український уряд взагалі залишити Київ.[85]

Друга більшовицька окупація України почалася в січні і тривала шість місяців. У цей період Москва ніколи не контролювала всю українську територію, влада тут постійно змінювалась. Навіть у районах, де більшовики контролювали міста і містечка, села часто залишалися під впливом місцевих партизанських лідерів або «отаманів». Деякі з них були лояльними до Петлюри, а деякі — ні. У багатьох місцях більшовицька влада навряд чи виходила за межі залізничних станцій. А втім, навіть цей короткий період неповного контролю дав більшовицьким лідерам Української соціалістичної радянської республіки можливість проявити свої справжні наміри. Якими б незалежними не здавались лідери українських комуністів на папері, на практиці вони такими не були.

Будь-які їхні ідеї щодо економічного розвитку України були витіснені головним завданням. Адже ніякі міркування марксистської теорії, ніякі аргументи про націоналізм чи суверенітет не важили для більшовиків більше за необхідність нагодувати робітників Москви та Петрограда. До 1919 року телеграма Леніна «Заради Бога, застосуйте найбільш енергійних і революційних заходів для відправки хліба, хліба, хліба!!!» стала єдиним письмовим доказом поглядів та практики більшовиків в Україні.

Нав’язлива більшовицька зацікавленість у хлібі була не випадковою: від початку Першої світової війни в Російській імперії були проблеми з продовольством. На початку конфлікту з Німеччиною систему розподілу продовольства в Росії було націоналізовано й підпорядковано державній організації — Особливій нараді з продовольства. На практиці це призвело до адміністративного хаосу та дефіциту. Однак для майбутніх радянських організацій діяльність цієї структури стала очевидним прецедентом. Адже, замість поліпшення ситуації, Особлива нарада прагнула «усунути посередників» і створити нібито більш ефективну некапіталістичну форму розподілу зерна, чим фактично поглибила кризу на хлібному ринку.[86]

У результаті продовольчої кризи сталася Лютнева революція 1917 року і через кілька місяців до влади прийшли більшовики. Британський журналіст Морган Філіпс Прайс описав атмосферу того року:

Мимоволі розмова зводилася до однієї головної теми, яка, безперечно, привертала увагу всіх: хліб і мир... Усі знали, що залізниця вже не витримує транспортного навантаження, що зерна, яке раніше експортували до Західної Європи, тепер ледве вистачає на армію, що торік площа засіяних полів скоротилися на 10 відсотків і цього року знову зменшиться, що робітники кількох великих міст були кілька днів без хліба, тоді як великі князі та спекулянти мали великі запаси у своїх будинках.[87]

Прайс бачив жінок у черзі за пайками: «Бліді обличчя і тривожні очі виказували страх того, що насувалася біда».[88] Він побував у казармі одного з московських полків, де «харчові пайки були предметом суперечок, і хтось з гучним голосом й неабияким запалом запропонував делегувати трьох представників до коменданта з вимогою негайного збільшення пайків». Від харчових пайків група перейшла до обговорення війни, а потім і до власності на землю: «Цей зародок солдатської ради став, як мінімум, центром обміну поглядами на теми, які досьогодні були заборонені для обговорення будь-ким за межами правлячої верхівки. Так було досягнуто наступного етапу революції».

Як відзначає Прайс, голод, принаймні на ранніх стадіях, робив людей «більш вимогливими». Нестача їжі спонукала їх більш критично поставитися до існуючої системи, домагатися змін, навіть вдаючись до насильства.[89]

Отже, зв’язок між їжею та владою для більшовиків став очевидним. Як до, так і після революції, усі сторони розуміли, що постійна нестача робить продовольство важливим політичним інструментом. У того, хто мав хліб, була й підтримка населення, солдати та вірні друзі. Той, хто не міг прогодувати народ, швидко втрачав владу. У 1921 році, коли Американська адміністрація з надання допомоги (АРА) домовлялася про умови майбутньої діяльності в Радянському Союзі, один з її представників сказав радянському дипломату (згодом наркому закордонних справ), Максиму Литвинову, що «ми йдемо не боротися з Росією, а годувати її». На що Литвинов, за словами американського журналіста, відповів дуже стисло: «Так, але їжа — це зброя...».[90]

Ленін поділяв цю думку. Водночас лідер революції не відкидав саму ідею державної системи розподілу продовольства. Натомість він вирішив, що його методи були недостатньо жорсткими, особливо в Україні. У 1919