Читати книгу - "Таємна історія"

— Давно займаєшся класичними мовами? — почувся голос під ліктем. Це був Генрі, котрий розвернувся на стільці й тепер говорив до мене.

— Два роки, — відповів я.

— Що читав грецькою?

— Новий Заповіт.

— Ну і звісно, що ти читав його на койне[15], — сердито прокоментував він. — Що ще? Напевне, Гомера. І ліриків.

Я знав, що це коник Генрі, тому боявся збрехати.

— Трохи.

— Платона?

— Так.

— Усього Платона?

— Дещо з Платона.

— Все перекладене?

Я вагався задовго. І він, не ймучи віри, витріщився на мене:

— Ні?

Я запхнув руки глибше в кишені нового пальта.

— Більшу частину, — проказав я, далекий від правди.

— Більшу частину чого? Діалогів? А як щодо пізніших робіт? Плотіна?[16]

— Так, — збрехав я. Аж по сьогоднішній день я ні слова з Плотіна не прочитав.

— І що ж?

На жаль, у голові тільки вітер гудів. Я не міг пригадати жодної речі, що абсолютно точно належала би Плотіну. «Еклоґи»? Ні, хай йому грець, то ж Верґілій.

— Чесно кажучи, не фанат Плотіна, — промовив я.

— Не фанат? Чого ж так?

Він був ніби поліцейський на допиті. Я замріяно подумав про свій старий курс, яким пожертвував заради цього, — «Вступ до драматургії» з веселим паном Ланіном, який змушував нас лягати на підлогу, ходив поміж студентами й говорив щось на кшталт: «А тепер уявіть, як ваші тіла наповнюються прохолодною оранжевою рідиною».

Як на Генрі, то мої відповіді на питання про Плотіна займали надто багато часу. Він щось хутко проказав латиною.

— Перепрошую?

— Забудь, — він холодно подивився на мене й знову згорбився над своєю книжкою.

Щоб приховати свій переляк, я відвернувся до шафи.

— Радий тепер? — почувся ззаду голос Банні. — Потягав сердегу по жаринах, еге ж?

На моє превелике полегшення, до мене підійшов привітатися Чарльз. Він здався дружнім і спокійним. Та не встигли ми обмінятись і парою слів, як у кабінет прослизнув Джуліан і тихо замкнув за собою двері.

— Доброго ранку! — привітався він. — Ви вже познайомилися з нашим новим студентом?

— Так, — знудженим, як на мене, тоном озвався Френсіс, допомагаючи Каміллі зі стільцем і сідаючи на свій власний.

— Чудесно. Чарльзе, не заварите нам чай?

Маколі пішов у комірчину, розмірами більше схожу на шафу, і звідти почувся звук води з-під крана. (Я так напевно й не дізнався, що саме було в тій комірчині або яким чином Джуліанові вдавалося вийти з неї з обідом на чотири страви.) Чарльз вийшов, зачинив двері й сів за парту.

— Ну то гаразд, — Джуліан поглядом обвів стіл. — Сподіваюся, ми вже всі налаштувались і готові покинути цей світ феноменів[17] та відправитись у сферу тонких матерій.

Він виявився надзвичайним ритором, чарівним промовцем, і мені прикро, що я не здатний дати вам краще уявлення про те, що він розповідав. Зрештою, пересічному інтелекту не так просто відтворювати мовлення найвищого ґатунку (особливо по такому тривалому часі), не втративши більшості в процесі передачі. Дискусія того дня точилася про втрату самості, про чотири божественні стани нестями та одержимості в Платона[18], про божевілля будь-якого виду; він почав із розповіді про те, що сам називав тягарем самості, і те, чому люди прагнуть її позбуватися насамперед.

— Чому нас мордує той упертий тонкий голосок у голові? — казав він, озираючи стіл. — Невже тільки тому, щоб нагадати про те, що ми живемо, що ми смертні, про наші індивідуальні душі? З якими, зрештою, так важко розпрощатись, проте ми змушуємо їх почуватися жалюгідніше від будь-чого іншого. З другого боку, хіба не біль часто змушує нас замислитися про самість? Так страшно пізнавати, подібно до дитини, що ми відділені від усього світу, що нікому й нічому не болить, коли ви обпікаєте язика або дряпаєте колінку, що весь біль та ятріння тільки ваші. Що страшніше, з віком ми виявляємо, що нікому, навіть найбільш коханій людині, не дано нас зрозуміти повною мірою. Наша самість знещасливлює нас, і саме тому ми так переймаємося, щоб її позбутися, правда ж? Пам’ятаєте ериній?

— Фурій?[19] — уточнив Банні, під чиєю кучмою волосся неможливо було роздивитись очі.

— Саме так. Як вони зводили людей із глузду? Вони підкручували гучність їхнього внутрішнього монологу, збільшували вже наявні в них якості до такої міри, що людям ставало неможливо терпіти власну самість. А як же можна позбутися цієї нестямної самості? Позбутися взагалі? Любов’ю? Так, але, як одного разу старий Кефал[20] підслухав у Софокла, тільки нечисленним із нас відомо, що любов — це жорстокий і страшний господар. Можна згубити себе заради іншого, але в такий спосіб ми потрапляємо в неволю, підставляємося стражданням, що накликають на нас найпримхливіші поміж богів. Війною? Можна згубити себе в радості битви, у бою за благородну й славну справу, проте в наші дні не так багато благородних і славних справ, за які варто ставати до бою. — Він розсміявся. — Хоча після всіх ваших Ксенофонтів і Фукідідів[21] я наважуся сказати, що небагатьом молодим людям підвладне краще розуміння військової тактики, вираженої в поетичній формі. І я певен, що за бажання ви спромоглися б організувати марш на Гемпден та захоплення міста.

Тут розсміявся Генрі:

— Ми вшістьох могли б це влаштувати хоч сьогодні по обіді.

— Як? — хором спитала решта.

— Одна людина — щоб перерізати телефонні та електричні дроти. Одна на мосту через Беттенкілл, одна на півночі, на головному виїзді з міста. Решта може наступати з півдня й заходу. Нас небагато, але якщо розсіятися, можна перекрити всі інші входи в місто, — тут він виставив широко розчепірену п’ятірню, — і просуватися в центр з усіх боків. — Пальці зімкнулися в кулак. — Звісно, нам потрібен фактор несподіванки, — правив він далі, і я відчув несподіваний дрож у холоднокровності його голосу.

Джуліан розсміявся.

— Скільки ж це років минуло з часу, коли боги востаннє втручались у війни між людьми? Гадаю, Аполлон та Афіна-Ніка спустилися б, аби стати до бою пліч-о-пліч із вами, «запрошені чи ні», як сказав спартанцям дельфійський оракул[22]. Уявіть, якими героями ви б стали.

— Напівбогами, — сміявся разом із ним Френсіс. — Могли б облаштувати собі трони на міській площі.

— І місцеві негоціанти платили б нам відкупне.

— Золотом, павичами та слоновою кісткою.

— Ага. Розженуться вони. Скоріше сиром чедер і звичайним печивом, — озвався Банні.

— Кровопролиття — це жахлива річ, — поквапився їх зупинити Джуліан, якого роздратувала згадка про звичайне печиво. — Проте найкривавіші місця в Гомера