Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Кадрус підійшов до Фернана, і відразу ж до них долучився Данґляр, якого Фернан, здавалося, уникав.

— Що правда, то правда, — сказав Кадрус, у якому Едмонова гостинність і добряче вино дядечка Памфіля остаточно погамували заздрість, що зародилася в його душі, коли він побачив, яке то щастя випало Дантесові. — Дантес — непоганий хлопчина; оце дивлюся я на нього, як він сидить зі своєю нареченою, та й думаю: недобре було б утнути з ним оту капосну штуку, яку ви учора вигадали.

— Та ти ж сам бачив, що ми не дали їй ходу, — сказав Данґляр. — Сердешний Фернан був у такому відчаї, що спершу мені стало його шкода; та якщо він змирився зі своїм горем, навіть погодився бути боярином у свого суперника, то тут і балакати нема чого.

Кадрус глянув на Фернана. Той був блідий, наче мрець.

— Жертва, звісно, велика, бо наречена і справді красуня, — сказав Данґляр. — А нехай йому! Мій майбутній капітан — щасливець! Хотів би я зватися Дантесом бодай на однісіньку днину.

— Може, ходімо? — пролунав ніжний голос Мерседес. — Уже другу вибило, а нас очікують о чверть на третю.

— Так, так, ходімо! — хутко підводячись, відказав Дантес.

— Ходімо! — хором підхопили гості.

Тієї ж миті Данґляр, який пильно стежив за Фернаном, що сидів на підвіконні, побачив, що той несамовито вирячив очі, схопився і знову сів на підвіконня. Знадвору долинув невиразний гамір; гупання тяжких кроків, невиразні голоси і бряжчання зброї заглушили веселу балачку гостей, яку відразу ж заступило тривожне мовчання.

Гамір наближався; у двері тричі вдарили. Гості приголомшено перезирнулися.

— Іменем закону! — пролунав гучний голос; ніхто не відповів.

Двері тут-таки відчинилися, і до зали увійшов підперезаний шарфом поліційний комісар у супроводі чотирьох озброєних вояків і капрала. Тривогу заступив жах.

— У чому річ? — запитав судновласник, підходячи до комісара, із яким він був знайомий. — Це, либонь, непорозуміння.

 — Якщо це непорозуміння, пане Моррелю, то, будьте певні, воно незабаром з’ясується, а поки що в мене є наказ про арешт, і хоч я з жалем виконую його, та все ж таки мушу його виконати. Хто з-поміж вас, панове, Едмон Дантес?

Усі погляди звернулися до Едмона, який у великому хвилюванні, та зберігаючи гідність, вийшов уперед і мовив:

— Я. Що вам потрібно?

— Едмоне Дантесе, — виголосив комісар, — іменем закону я вас арештовую!

— Арештовуєте? — трохи збліднувши, перепитав Едмон. — За що ви мене арештовуєте?

— Не знаю, але на першому допиті ви про все дізнаєтеся.

Моррель збагнув, що нічого тут не вдієш: комісар, підперезаний шарфом, — не людина; це статуя, що втілює собою закон, холодна, глуха і безмовна.

Та старий Дантес кинувся до комісара; існують речі, яких батькове чи материне серце збагнути не можуть. Він просив, благав. Сльози і благання були марні. Та відчай його був такий, що комісар пройнявся співчуттям.

— Заспокойтеся, добродію! — сказав він. — Може, ваш син не виконав якихось карантинних чи митних формальностей, і як надасть усі потрібні пояснення, його, напевне, відразу ж звільнять.

— Що це означає? — насупившись, запитав Кадрус у Данґляра, який удавав здивованого.

— А я хіба знаю! — відказав Данґляр. — Як і ти, я бачу, що тут коїться, нічого не тямлю й дивуюся.

Кадрус шукав очима Фернана, але той зник.

Тоді вся вчорашня сцена постала перед ним із жахливою ясністю: трагедія, що сталася оце, неначе зірвала покривало, яке накинуло на його пам’ять учорашнє сп’яніння.

— А це часом не наслідки того жарту, що про нього казали ви вчора? — запитав він хрипко. — Якщо так, то лихо тому, хто його утнув, — тут веселого небагато.

— Та ні ж бо! — вигукнув Данґляр. — Ти ж знаєш, що я подер записку.

— Не подер ти її, — відказав Кадрус, — а жбурнув у куток, та й годі.

— Мовчи, ти нічого не бачив, ти був п’яний.

— Де Фернан? — поспитав Кадрус.

— А я хіба знаю? — відказав Данґляр. — Либонь, пішов у своїх справах... Та нема чого дурниці верзти, гайда ліпше старому допоможемо.

Дантес уже з усмішкою встиг потиснути долоні всім своїм друзям і віддався до рук вояків.

— Заспокойтеся, помилка з’ясується, і, певне, я навіть до в’язниці не дійду, — сказав він.

— Авжеж, я ладен заприсягтися! — підхопив Данґляр, який допіру підійшов.

Дантес спустився східцями. Попереду йшов комісар, обабіч — вояки. Ридван із відчиненими дверцятами чекав біля порога. Дантес сів, із ним сів комісар із двома вояками. Дверцята зачинилися, і ридван покотив до Марселя.

— Прощавай, Дантесе! Прощавай, Едмоне! — вигукнула Мерседес, вибігаючи на галерею.

В’язень почув той останній вигук, що вирвався, немов ридання, із розтерзаного серця його нареченої, визирнув у вікно ридвана, гукнув: «До побачення, Мерседес!» — і зник за рогом форту Сен-Ніколя.

— Зачекайте мене тут, — сказав судновласник, — я сяду до першого-ліпшого ридвана, що трапиться мені, поїду до Марселя і повернуся до вас зі звістками.

— Їдьте, — заволали всі разом, — їдьте і повертайтеся хутчій!

Після цього подвійного від’їзду поміж тими, що лишилися, декілька хвилин панувала похмура журба.

Едмонів батько й Мерседес довго стояли окремо, поринувши кожен у свою скорботу; і раптом очі їхні зустрілися. Обоє відчули, що вони дві жертви, вражені тим самим лихом, і кинулися одне одному в обійми.

Тут до зали повернувся Фернан, налляв собі склянку води, випив і сів на стілець.

Випадково на сусідній стілець опустилася Мерседес.

Фернан мимохіть відсунув свого стільця.

— Це він! — сказав Данґлярові Кадрус, що не зводив очей із каталянця.

— Та навряд, — сказав Данґляр, — надто вже він дурний; принаймні гріх на тому, хто це вчинив.

— Ти забуваєш про того, хто йому нараяв, — сказав Кадрус.

— Ох, знаєш! — відказав Данґляр. — Якби довелося відповідати за все, що кажеш на вітер!

— Повинен відповідати, якщо те, що кажеш на вітер, падає іншому на голову!

Тим часом гості на всі лади тлумачили Дантесів арешт.

— А ви, Данґляре, — поспитався чийсь голос, — що гадаєте про це?

— Гадаю я, — відказав Данґляр, — чи не провіз він якихось заборонених товарів?

— Але ж ви, Данґляре, рахівник і мали б знати про це.

— Авжеж, але рахівник знає тільки те, що йому показують. Я знаю, що ми привезли бавовняний папір, та й годі; що ми взяли вантаж в Александрії у пана Пастре й у Смирні у Паскаля; більше мене ні про що не питайте.

— О! Тепер я пригадав, — прошепотів сердешний батько, хапаючись за останню надію. — Він казав мені вчора, що привіз для мене скриньку кави і скриньку тютюну.

— От бачите, — сказав Данґляр, — так і є! За нашої відсутності митники обшукали «Фараон» і знайшли контрабанду.

Мерседес тому не вірила. Горе, яке вона так довго стримувала, раптом вирвалося назовні, і вона вибухнула риданнями.

— Годі вже, годі! Будемо сподіватися, — сказав старий, сам не тямлячи, що каже.

— Будемо