Читати книгу - "Земля Санникова"

class="p1">Білування туш і їх розбирання забрало небагато часу, і невдовзі караван рушив далі на північ. Подорож уздовж острова тривала ще чотири дні, бо острів сягає ста вісімдесяти кілометрів у довжину, а вздовж берега — понад двісті. Усередині весь острів гористий і являє собою кам’яну тундру.

Під час останнього переходу вздовж берега, коли після полудня минули гирло річки Решетникової, погода знову зіпсувалася. Небо швидко вкрилося хмарами, повіяв свіжий південно-західний вітер, і пішов сніг. Однак, незважаючи на заметіль, ішли вперед, оскільки мороз був невеликий, а до кінцевої мети — північного краю Котельного — було вже близько.

Цей край являв собою плоский мис, поблизу якого експедиція Толля збудувала куховарню для складу на випадок зимівлі на острові. У цій же куховарні Горюнов хотів улаштувати свій склад — базу з тією ж метою й для зворотного шляху на материк.

Куховарня була в хорошому стані, і в ній несподівано знайшли навіть якісь припаси, що залишили за непотрібністю під час ліквідації пошуків — величезний запас юколи, кілька ящиків із консервами, велику бляшанку з ведмежим салом, кілька ящиків із сухарями й навіть мерзлу тушу оленячого м’яса. На островах літує досить багато диких оленів, які ранньою весною приходять із материка льодом і повертаються пізньої осені, як тільки море замерзає. Вони здійснюють цю велику мандрівку на північ, небезпечну під час осіннього повернення, коли тонкий лід легко може бути зламаний вітром, тому що на островах їм вільніше, безпечніше від головного ворога — людини; крім того, нема докучливих комах, що є головним лихом для тварин і людей на материку.

Перехід оленів на острови вже почався — на снігу подекуди виднілися їхні сліди біля Малого Ляховського — і мав посилитися. Каюри розраховували пополювати на оленів на зворотному шляху. Тому вони, розвантаживши нарти й користуючись залишком дня, попрощалися з нашими мандрівниками й поїхали порожняком уздовж східного берега Котельного, плануючи ночівлю у зручному для полювання місці. Із ними Горюнов відправив листа Шенкові з викладом ходу експедиції. Це була остання звістка, яку він міг послати, та й вона мала прийти в столицю тільки восени.

З важким серцем розпрощалися мандрівники з каюрами й дивилися їм услід, поки ті не зникли за заворотом берега. Обірвалася остання нитка, що з’єднувала їх зі світом. Тепер вони залишилися самі, на кордоні невідомого краю, де не могли розраховувати на будь-яку поміч.

Бажаючи позбутися сумних думок, узялися за сортування й укладання майна, яке вони залишали у складі, щоб наступного ранку, якщо дозволить погода, поспішити на північ. Був уже кінець березня, день тривав понад тринадцять годин, і в тиху погоду сонце могло припікати й псувати дорогу. Розсортували та позначили ящики й склали все у глибині куховарні, де залишалося ще місце для ночівлі.

Але вітер, що стих надвечір, з опівночі поновився зі страшною силою, температура впала до 40 градусів морозу, і закрутила хуртеча. Горохов і Нікіфоров, які вийшли на світанку нагодувати собак, повернулися замерзлі й заявили, що їхати неможливо. У таку погоду доведеться буквально відлежуватися, тому що сидіти в куховарні, напівтемній і димній від вогню в чувалі, — замало задоволення. Вставали тільки для приготування їжі, а потім знову на боковеньку.

На другий день вимушеного сидіння через хуртечу Нікіфоров, розпалюючи чувал, знайшов серед дров, запасених у куховарні, якесь дивне, важке пласке полінце з ребристою поверхнею, трохи вигнуте і з гострим кінцем. Він покрутив його в руках і, засумнівавшись у його горючості, показав Горохову.

— Це, мабуть, кіготь птаха ексекю, — сказав якут, оглянувши поліно.

— Кіготь? Та він тільки трішки коротший, ніж моя рука! — здивувався казак. — Цей птах повинен бути більший від нашої куховарні, коли має такі величезні кігті. Де ж цей птах живе?

— Він жив, кажуть старі люди, на Котельному острові. Перші промисловці ще бачили його… Чи це правда, як гадаєте, Матвію Івановичу?

Горюнов оглянув знахідку, розсміявся й передав її Ордину зі словами:

— Це ріг викопного довгошерстого носорога, сучасника мамонта. Я бачив такі роги в Якутському музеї і в Петербурзі, у музеї Академії наук.

— Чому ж його вважають кігтем велетенського птаха?

— Тому що він за своєю формою й ребристою поверхнею дійсно більше схожий на кіготь, і серед юкагирів, ламутів і тунгусів нашого краю іншої думки немає. Більше того, сто років тому деякі вчені дотримувалися цієї ж думки. Геденштром, перший дослідник Новосибірських островів, у своїх «Уривках про Сибір» згадує ці кігті, цілковито впевнений, що вони належать птаху. Толль на Котельному острові відвідав пагорб Ексекю біля річки Дорогоцінної, на якому, за твердженням його провідників, цей птах жив. Вони сказали йому, що він був такий великий, що під час польоту затуляв сонце. Коли перші промисловці, що потрапили на Котельний, наблизилися до пагорба, птах закричав «маук, маук» і полетів. На пагорбі вони знайшли яєчну шкарлупу й величезні пера. Але птаха з того часу більше ніхто не бачив.

— Кажуть, він мав дві голови, — вставив Горохов.

— Так, так. Найцікавіше те, що двоголовий орел, зображений на наших мідних монетах, на думку юкагирів, і являє птаха ексекю. У них багато курйозних переказів про птаха, як згадує Врангель. А черепи носорога, що знаходять іноді біля рогів, вони вважають черепом ексекю.

— Про мамонта тубільці Сибіру теж розповідають багато небувальщин, — зауважив Ордин.

Цього дня мандрівники гаяли час, розпитуючи Горохова й Нікіфорова про мамонта й інших зниклих тварин і розповідаючи їм те, що самі знали про них із книг.

Через Льодовите море

Нарешті хуртовина, що тримала мандрівників три дні у полоні, стихла. З раннього ранку весняне яскраве сонце сліпучо заблищало на снігах неозорої рівнини Льодовитого моря, що розстилалася на захід, північ і схід від північного мису Котельного острова. Усім довелося надягти снігові окуляри, щоб не мати болючої хвороби очей, на яку на Крайній Півночі багато наражаються весною. Сонце стоїть ще низько, незліченні сніжинки рівнин, особливо після випадання свіжого снігу, відбивають його промені мільйонами маленьких дзеркал своїх льодових пластинок, і виходить такий блиск, що очі вражає запалення. Людина сліпне на кілька днів і їй докучає різкий біль, що не дає спокою. Навіть найтемніших окулярів не вистачить, якщо не доповнювати їх густою сіткою, що закриває з боків проміжок між обличчям і склом. Тубільці носять саморобні окуляри, що являють собою просто дощечку з вузьким прорізом, який пропускає мінімум світла, але й вони не завжди рятують.

Поки Горохов і Нікіфоров відкопував занесені заметами нарти, приводили до ладу упряж