Читати книгу - "Моцарт із Лемберга"

— Що ви маєте на увазі, Франце? — запитала матір.

— Те, що мою вчорашню поведінку випадково могли спостерігати одиниці не конче знайомих зі мною людей, тоді як... Як про ваші заручини з добродієм Ніссеном було оголошено на пів-Відня...

— Франце, помовчи, — застеріг його Карл, проте було вже пізно. Молодший брат вирішив договорити до кінця. Зрештою, втрачати тому було вже нічого. Так низько, як учора, він ще не падав в очах матері, тож і більшого презирства в неї вже не викличе.

— Як довго жила пам’ять за батьком, якого ви змалку веліли мені наслідувати? Сімнадцять років? Чи не замалий це час для пам’яті генія Моцарта? Адже такі, як він, народжуються раз на сто, а то й двісті, триста років?..

Обличчя Констанції стало блідим, наче в покійниці.

— Як смієте ви?.. — промовила вона тихо, але виразно настільки, що її, либонь, почули би навіть на вулиці. — Хто дав вам право?.. І як... Як зможете ви надалі залишатися в цьому домі після своїх слів?

— Я й не залишаюся, — несподівано сказав Франц. — Менше ніж за два тижні, щойно вдасться залагодити всі справи у Відні, я вирушаю в Галіцію.

Раптовий грім посеред ясного серпневого дня не приголомшив би Констанцію більше, аніж ця новина.

— Я, здається, недочула, — проказала вона, — або ж зрозуміла вас неправильно.

— Переконаний все ж, що нам вдалося порозумітися, матінко.

— Залишити Відень — це ваше остаточне рішення, Франце?

— Так, — відповів той, відчуваючи, як до горла йому підкочується гіркий болючий клубок.

— Що ж...

Констанція підвелася з-за столу, і сини її також шанобливо посхоплювалися на ноги.

— Що ж, — повторила вона вже начебто не так суворо, — сподіваюся, ви все зважили... Адже так?

Франц опустив очі. Ще вчора він категорично відмовлявся від цього запрошення — як здавалося йому — на край світу, але вже наступного дня емоційно погодився. Про жодну зваженість тут, ясна річ, не йшлося.

— Зичу вам гарного дня, молоді панове, — не дочекавшись відповіді, сказала матір і, перш ніж хтось із них відповів, рушила з вітальні до своєї кімнати.

— Отакої, — протягнув Карл, знову сідаючи на стілець, — отакої...

— У чім річ? — здавленим голосом мовив Франц. — Хіба ти сам не радив мені скористатися тим запрошенням?

— Так, я радив, але... Хай йому чорт, братику. Звідки ж мені було знати, що ти приймеш це рішення за таких обставин?

Із цими словами Карл дістав з кишені кисет з тютюном і люльку. Трохи повозившись, він за кілька хвилин із задоволенням закурив, наповнивши вітальню ароматним димом.

— Отже, зараз ти змінив свою думку? — з тривогою перепитав Франц.

У цьому рішенні старший брат був для нього опорою. І втратити його підтримку здавалося йому тим самим, що лишитися наодинці серед розбурханого моря.

Карл видихнув дим і простежив, як той, піднявшись ледь не до самої стелі, поволі розтанув у полудневому кімнатному просторі.

— У жодному разі, — відповів Карл. — У музи є крила. Отже, залишатися на місці вона не повинна.

Він підвівся з місця і, підійшовши до нього, міцно обійняв.

— Щасливої дороги, братику...

Розділ II

Незвідане

Галіція, вересень 1809 року

Спогади про зруйновану Трою розпікали бідолашного Одіссея гарячим залізом. Ніколи не думав він, що звитяга і його, і славних воїнів викликатиме згодом такі докори сумління. Безкрає море, що гойдало їхній корабель на хвилях, не заспокоювало. Можливо, тому що море це не завжди було лагідним. А часто жбурляло їх, наче тріску, мовби прагнучи вбити. Поховати у царстві Посейдона, як звичайних рибалок, що попри всі заборони надто вже захопилися гарним виловом і жадібно безугавно закидали сіті...

Одіссей шкодував, що не зумів зберегти вірності своїй Пенелопі, спокушений то в ложах смаглявих смертних жінок, то розраджений обіймами прекрасної німфи Каліпсо. І тепер, якщо довга його подорож закінчиться вдало, як поглянути йому в очі дружині? Що сказати при цьому? Збрехати? Та чи повірить вона?

Швидше б дістатись Ітаки... Швидше б дістатись... Швидше б...

Море нестерпно гойдало. Навіть у нього, бувалого мандрівця й моряка, це почало викликати нудоту...

— Зупиніть корабель! — вигукнув хтось із його моряків.

«Що за дурня? — подумалось Одіссеєві. — Як можна зупинити корабель у відкритому морі?»

— Зупиніть екіпаж! — Франц раптом почув чийсь голос просто біля свого вуха.

Тієї ж миті сон його розвіявся, і молодий Моцарт зрозумів, що нудить насправді не Одіссея, а його самого. Голова його лежала на чийомусь плечі, а сам він намагався стримати неоднозначні потуги свого шлунка.

— Агов, добродію, — звернулися до Франца, — вам украй потрібно вийти на свіже повітря, доки не сталося дечого непристойного. Чуєте мене?

Франц звів очі на того, хто говорив. Це був молодий чоловік років двадцяти двох, який, либонь, підсів до диліжанса тоді, коли сам він спав. Незнайомець мав виразне обличчя з глибокими карими очима, прямим благородним носом, під яким акуратною смужкою тягнулися елегантні вусики.

— Доки ви вві сні декламували Гомера, мій друже, я не мав нічого проти перебування вашої голови на моєму рамені, — додав він, — але якщо вас знудить, то це вже... даруйте, дещо інший... епос.

Двоє інших пасажирів, літнє подружжя, що сиділи навпроти, вочевидь погодилися з такою думкою.

— Та зупиніться ж, дідько б вас узяв! — знову вигукнув незнайомець, бачачи, що Францові стає дедалі гірше.

Цього разу репліка таки дісталася вух візника, і він стримав коней.

Бідолашний Франц прочинив дверцята й кинувся назовні, але, невдало ставши на підніжку, розпластався у придорожній траві. Одіссея врешті знудило...

За кілька хвилин він все ж спромігся стати на рівні ноги і, відійшовши кілька кроків від місця свого падіння, роззирнувся довкола. Диліжанс, в який він сів у Відні чотири чи п’ять днів тому, стояв посеред пожовклого, нагрітого сонцем поля. Час від часу з трави сполохано зривалися дрібні куріпки і за мить танули десь у прозорому безкрайньому небі. У густій пожовклій траві сюрчали останні коники, яким лишалося ще тиждень або