Читати книгу - "Оповідь Артура Гордона Піма (збірник)"

– Ради бога, Огастесе! – заволав я, не на жарт переляканий. – Тобі зле? В чому річ? Що ти надумав?

– У чому річ? – пробелькотів він начебто з великим подивом і в ту ж таки мить випустив румпель і впав на дно човна. – Річ у т-тому… я п-повертаю д-до б-берега… хіб-ба не б-бачиш?

I тут мене мов осяяло – я зрозумів, що сталося. Я кинувся до Огастеса й підняв його. Він був п’яний – п’яний, як хлющ, – він не міг стояти на ногах, не міг розтулити рота, нічого не бачив. Очі його оскляли; похоловши від розпачу, я випустив його з рук, і він, наче колода, знову впав у воду на дно човна. Мені стало очевидно, що під час гульні він випив куди більше, ніж я думав, і його поведінка в ліжку була наслідком дрімучого сп’яніння – у такому стані, як і в нападі божевілля, жертва часто набуває здатності поводитись як людина, що цілком панує над своїми почуттями. Одначе холодне нічне повітря зробило свою справу – нервове збудження вгамувалося під його впливом, до того ж мій приятель почав невиразно усвідомлювати небезпеку свого становища – і це прискорило катастрофу. Тепер Огастес повністю відключився, й не було найменшої надії, що в найближчі години він прийде до тями.

Годі уявити, як перелякався я в ту мить. Винні випари розвіялись, мною опанували страх і розгубленість. Я знав, що я не вмію стернувати, що шалений вітер та потужний відплив женуть нас до неминучої загибелі. Десь позаду нас збирався шторм, а ми не мали ні компаса, ні провізії; і було очевидно, що якщо не змінимо курсу, то ще до світанку втратимо землю з виду. Ці думки і безліч інших, не менш моторошних, із карколомною швидкістю промчали крізь мою свідомість і на кілька хвилин паралізували мою волю. Майже зариваючись носом у біле шумовиння, човен навально мчав уперед із розпущеними вітрилами – ні на клівері, ні на гроті рифи не були взяті. На наше превелике щастя, хвилі не зламали стерно – адже Огастес, як я вже згадував, покинув румпель, а я був надто схвильований і навіть не подумав, що треба негайно сісти на його місце. Та хоч як це дивно, човен тримався прямо, і помалу я трохи заспокоївся і прийшов до тями. Але вітер і далі посилювався, погрозливо завиваючи; і щоразу, коли нас підносило на гребінь хвилі, море розбивалося об корму й заливало човен водою. Проте тіло в мене майже задерев’яніло, і я мало що відчував. Нарешті я зібрав останні сили і, кинувшись на ніс човна, зірвав грот. Як і слід було сподіватися, вітер підхопив вітрило і перекинув його в море; намокнув у воді, воно потягло за собою щоглу, мало не зламавши борт. Лише завдяки цій невеличкій катастрофі мені пощастило уникнути невідворотної загибелі. Хоча човен залишився під одним клівером, він і далі мчав, гнаний вітром; врядигоди на нього обвалювалися важкі хвилі, але найстрашніша загроза минула. Я взявся за румпель і зітхнув вільніше, бачачи, що для нас лишилася деяка можливість порятунку. Огастес лежав непритомний на дні, а що там набралося на цілий фут води,[8] то я став боятись, аби він не захлинувся; мені вдалося трохи підняти товариша і, обв’язавши його навкруг пояса мотузкою, я закріпив її до рим-болта на даху каюти і залишив його в сидячій позі. Зробивши таким чином усе, що міг зробити у своєму збудженому стані, я зібрався з духом і звірився на Бога, сповнений рішучості мужньо зустріти будь-яке випробування, що його пошле мені доля.

Та не встиг я прийняти це рішення, як угорі над човном і навкруг нього заповнив усе повітря страшний і протяжний зойк, ніби заверещала тисяча демонів.

Ніколи, поки я живий, не забути мені, який моторошний жах заполонив мене в ту мить. Волосся на голові стало сторч, кров застигла в жилах, серце зупинилося. Я навіть не зміг задерти голову, щоб подивитися, звідки долинуло те моторошне виття, а захитався й упав без тями на нерухоме тіло товариша.

Очунявши, я виявив, що лежу в каюті великого китобійного корабля «Пінгвін», який ішов до Нантакета. Наді мною стояло кілька людей, і Огастес, блідий як смерть, старанно розтирав мені руки. Побачивши, що я розплющив очі, він радісно скрикнув, а на суворих обличчях людей, які стояли навкруг мене, з’явилися усмішки; у декого в очах заблищали сльози. Незабаром прояснилася й загадка того, як нам пощастило залишитися живими. На нас наскочило китобійне судно, котре, тримаючись круто до вітру, прямувало до Нантакета на всіх вітрилах, які зважилося підняти, а отже, йшло майже під прямим кутом до нашого курсу. На вахті було кілька матросів, усі вони дивилися вперед, але помітили нашого човна лише тоді, коли уникнути зіткнення було неможливо, – крики, якими вони намагалися остерегти нас, коли побачили вітрильника, і сповнили мене жахом. Величезний корабель, як мені розповідали, переїхав через нас із такою самою легкістю, з якою наше суденце переїхало б через пташине перо – він навіть не уповільнив ходу. Жодного крику не долинуло з човна, який зазнав катастрофи, – тільки почулося скреготіння, майже заглушене ревом вітру та хвиль, поки наше вутле суденце, вже затоплене водою, за якісь секунди протягло під кілем корабля, котрий нас розчавив, – і все. Прийнявши наш вітрильник (а з нього, як ви, певно, пам’ятаєте, зірвало щоглу) за покинуту й нікому не потрібну посудину, капітан китобійного корабля (капітан Е. Т. В. Блок з Нью-Лондона) дав наказ іти своїм курсом, не звертаючи уваги на те, що сталося. Та, на наше щастя, двоє з вахтових матросів побожилися, що бачили в нашому суденці біля стерна людину, і її, мабуть, ще можна врятувати. Спалахнула суперечка, і Блок роздратовано заявив, що «йому немає діла до якоїсь яєчної шкаралупи, що заради такої нісенітної пригоди він не стане змінювати курс корабля і якщо в тому кориті була людина, ніхто не винен у цьому, крім неї самої, – і хай собі йде на дно або до чортів у пекло», ну й таке інше в такому ж дусі. Тоді до суперечки втрутився Гендерсон, перший помічник, справедливо обурений, як і всі матроси, бездушною жорстокістю капітана. Відчуваючи підтримку команди, він заявив Блоку, що той заслуговує теліпатись на шибениці і що він не виконає такого