Читати книгу - "Танець недоумка"

— Грубо кажучи, за час стрибка, — ледве вимовив я, — на Землі мине двадцять років…

— Але ми ж не постаріємо? — безтурботно спитала вона. — Цей стрибок… Він довго триває?

— Анітрохи, — знизав я плечима. — Для нас це відбудеться миттєво…

— Тоді в чому проблема?

— В усьому, Віро… Ми повернемося більш як через сорок років. Сорок років, розумієш? Усі наші знайомі тоді…

— Які, цікаво, усі знайомі? Моя перукарка? Наш сусід? Гілю, тут немає нікого, хто був би нам дорогий, окрім нашої доньки, яку ми візьмемо з собою!

— Віро, це маловивчена планета, і конкістадорів відправляють її освоювати, розумієш? І вона фантастично далеко! Я просто не можу так ризикувати вами!

— А… Ну, звісно… — розчаровано сказала Віра і з удаваним розумінням закивала головою. — Набагато краще жити в картонній коробці й одягатися зі смітника. Чи який у тебе план? Поселитися на рибному ринку й мати необмежений доступ до відходів? Утім, байдуже. Головне, Гілю, — не вези нас на іншу планету!

Вона взялась прибирати зі столу, більше не дивлячись на мене. Миски й тарілки летіли в мийку з небезпечної висоти, жалібно брязкаючи об метал фаянсовими краями.

— Вірунчику… — я підійшов до неї, але вона не звертала на мене уваги. — Послухай… Ось якщо я намалюю тут крапку… Просто тут, на стільниці. Маленьку таку крапку. Ручкою. І ми уявимо, що це — наше Сонце, тільки крихітне. А потім я попрошу тебе позначити найближчу до нас зірку. Де ти поставиш крапку?

— Не буду я нічого ставити… — буркнула Віра.

— Просто спробуй уявити. Це важливо! Якщо Сонце тут і крихітне. З міліметр. Де буде найближча до сонця зірка?

— Не знаю, Гілю, — роздратовано сказала вона, не обертаючись.

— За Броварами, Віро! За двадцять вісім кілометрів!

— І? — спитала вона, нарешті обернувшись.

— Віро, дві крихітні крапки й між ними двадцять вісім кілометрів, — не витримав я. — І більше нічого! Розумієш?

— І? — повторила вона з притиском.

— Якщо ти вирішиш намалювати повну карту галактики, її край буде далі, ніж Місяць. А нас запрошують ще далі, розумієш?

— Ні, — відрізала Віра. — До чого тут Місяць?! На Місяць навіть із Києва — два рейси на тиждень!

І вона рішуче почала розставляти посуд у посудомийній машині. Я важко зітхнув і знову сів. Віра продовжувала прибирати, вкладаючи злість у кожен рух.

— Люди роками чекають! — раптом вигукнула вона, і було зрозуміло, що це прорвався назовні її внутрішній діалог. — Роками чекають дзвінка з Корпусу, готові негайно кинути все за першим покликом! А цей — безробітний, із заблокованими картками й боргом — відмовляється! Інша планета ж, а що! Ні-ні. Я ж на гребені хвилі! Куди ж я зірвуся!

Віра раптом жбурнула в мийку ложку, і та брязнула з такою силою, що я мимоволі поморщився. А вона сіла за стіл, сховавши обличчя в долонях.

— Ти що, плачеш? — я присів перед нею навпочіпки.

— Ні, Гілю, — втомлено сказала вона. — У мене просто немає сил. Останні пів року я не впізнаю тебе. Ти — наче дитина, яка вирішила, що буде так і ніяк по-іншому. Ти нафантазував собі кар’єру, якої не може бути, і ніщо більше тебе не влаштовує. Провалюєш співбесіду за співбесідою, але це тебе нічого не вчить. Ти не згодний на менше. І ось — шанс! Та ще й який! Корпус Конкістадорів! Навіть я би погодилася там працювати! Але в тебе, очевидно, інші плани! І навіть якщо в реальності тебе чекає смітник, ти однаково вперто сунутимеш уперед…

— До чого тут це, Віро…

— А що? Що тоді, Гілю?

— Ця планета в іншій галактиці…

— Але ж там, Гілелю, не дурніші за тебе сидять люди! Невже вони такі ідіоти, щоб свідомо ризикувати життями своїх співробітників і, тим більше, їхніх сімей! Їх же родичі по судах затягають!

Я повільно кивнув. У цьому було раціональне зерно… Загибель цивільного в місії — це зовсім не те ж саме, що втрати серед конкістадорів. Не діти, так онуки загиблих розорять Корпус на судових позовах. Масштаб скандалу навіть складно собі уявити!

— А після цієї планети ти зможеш розірвати контракт і не лізти в нові місії, — сказала Віра. — Це вихід, як ти не розумієш! І просвіти, якщо я раптом чогось не знаю, та, як на мене, це єдиний вихід для нас!

Я зрозумів, що Віра для себе вже все вирішила. І якщо я не поїду на співбесіду в Корпус, вона мене просто зжере.

— Віруню… Пам’ятаєш, ти запитувала про історію з моїм прадідом, а я не став тобі розповідати… Знаєш, як він загинув?

— Ти казав, на пожежі.

— Ні. Хоча пожежа почалася через нього… Він укоротив собі віку. Але річ не в цьому, а в тому, як він це зробив. Підірвав себе гранатою. І з усіх гранат, що їх прадід міг би поцупити у своїй військовій частині, він обрав термобаричну. Це така… Запальна, можна сказати… Страшенно потужна. І навряд чи він це зробив навмисно. Найімовірніше, узяв ту, яку найлегше було вкрасти. Але в цьому й уся суть: йому було плювати на інших. Раз він іде з цього світу, його не обходить, що тут буде далі. Замкнувся у ванній, притулив гранату до себе, смикнув кільце… Згоріло шість поверхів… У квартирі нагорі загинула дитина… Знаєш, у мене відчуття, якщо я підпишу цей контракт, то вчиню, як прадід.

Віра, насупившись, труснула головою.

— Чому? Який тут зв’язок узагалі?

Я хотів відповісти, але затнувся. Віра ж нічого не знає про хворобу… Про мій страх стати недоумком, який танцює… Звісно ж, я не скажу їй, що прадід висмикнув чеку наступного дня після того, як лікар пояснив йому, що дивний «нервовий тик» — це насправді перший крок до повної дискоординації рухів і провісник швидкої розумової деградації.

— Зв’язок такий, що прадід робив те, що хотів, і не думав про наслідки, — сказав я.

— Ти якраз про наслідки й думаєш! Що за порівняння! Він хотів піти з життя, а ти — знайшов роботу, про яку мріяв! До того ж саме тоді, коли твоя робота потрібна всім нам! Гілю… Зарплата, нормальні страховки, контракт щонайменше на п’ять років! Я розумію, ти переживаєш за нас…

Страховки… Це слово вп’ялося в мій мозок, як цвях. Віра продовжувала щось говорити, обволікаючи мене м’якими, майже ніжними інтонаціями, але я більше нічого не чув. Страховка. Який же я ідіот! Це ж — головне! А не здохнути молодим, перехитривши хворобу! Головне — це захистити мою маленьку Ельзу! Що може бути гірше, ніж піти з цього життя, покинувши їх із Вірою без копійки за душею!

Гірше — це без копійки за душею приректи їх опікуватися недоумком, що танцює…

Хай там як, а Корпус Конкістадорів дає повний соціальний пакет, і їхні медичні страховки — найкраще, що є на ринку. І навіть якщо мені судилося дожити до цього кошмару… Стати розумово відсталим з порушеною координацією… Навіть якщо так, то весь необхідний догляд — лікарні, доглядальниці, ліки — все буде безкоштовним! Та ще й страхові виплати забезпечать моїх дівчаток до кінця життя. А якщо я загину раніше — навіть краще. Виплати нікуди не дінуться. Корпус зекономить на доглядальницях… Зате сім’ї не доведеться страждати через мій жалюгідний стан. Вони оговтаються від горя й зможуть жити безбідно. Адже хоч який цинічний є Корпус, про своїх ветеранів він піклується до кінця…

— Ти б волів