Читати книгу - "Вибрані листи"

Тож не просто думання виповнює днину, а концентрована, постійно напружена думка (intentio); власне, те, що, на переконання античних, і надає людському життю сенс, загалом дозволяє називати його життям («vivere est cogitare»: жити — значить мислити): що інтенсивніша, думка, то інтенсивніше життя.

Таке поширене колись у нас слово «інтенція», якого в 11-ти томному тлумачному словнику не знайдемо, первісно означало напругу не лише думки, а й душі, її готовність до дії, зосередженість на чомусь («Маю таку інтенцію…» — тобто твердий намір). Напруга, зрозуміло, послаблюється, у Плінія ж, підтримувана зміною занять, вона триває, найінтенсивніша, — при зачинених віконницях. Інтенція — це наче спрямований на якийсь предмет невидимий для фізичного ока пучок душевного світла, якому добре, власне, при зачинених віконницях, коли крізь них не пробивається видимий, сонячний, промінь. Той пасаж, його можна назвати «при зачинених віконницях», прозвучав у листі з особливим чуттям: у розлогій ритмізованій фразі, де теплота інтонацій домінує над риторичним блиском, — насолода від вільного ширяння думки, від компонування…

Багато у Плінієвій днині такого, що залишилось у тих давніх часах: стилос, покриті воском таблички для писання, водяний годинник, ложа, на яких прилягали до обіду, чимало іншого; і не тільки зі світу речей: у минуле відійшло чимало звичаїв, скажімо, — ходити на прохід (ambulatio), не для розваги, як під час прогулянок, а задля цікавих розмов, роздумів (згадаймо «Історичні проходи по Львові» І. Крип’якевича); читати вголос у родинному колі якусь книгу і під час читання обмінюватися враженнями про неї; врешті, й ходити в гості — звичай, що передбачав передусім цікаву, на поважні теми, бесіду, а не наїдки й напитки.

Є у листі й таке, що нас здивує, наприклад: «Трохи здрімну, знову проходжуюсь, а за якусь хвилину, ясно і зосереджено, виголошую промову грецькою або латиною; виголошую не так задля голосу, як задля шлунка: водночас і він укріплюється»… Тут мимоволі й оцінимо наші технічні винаходи: мали б ми записаний голос Плінія, то чули б нині, як звучать ті досконалі, але такі різні інструменти — грека й латина, а чуючи, — може, й не наважувалися б називати їх «мертвими». Та ба! У ті часи ще не перехоплювали «летючого» слова — були певні, що вислів «verba volant, scripta manent» (слова відлітають, писане — залишається) — непохибний на всі часи. Втім, навіть із писаного тексту, якщо напружити «внутрішнє вухо» (а читати, передусім поезію, маємо саме так), можна розрізнити, що таке грека, а що — латина. Вистачає зіставити, скажімо, відому пісню Сапфо (другий фрагмент) з її латинською інтерпретацією Катулла: арфоподібний, помережаний зітхальними дифтонгами плин — і рішуча, дарма що у тій же, по-жіночому м’якій сапфічній строфі, хода дзвінкої латини.

Пліній, якщо мовою оригіналу, читав ті промови «clare et intente». Навіть не знаючи латини, зрозуміємо, що перший прислівник стосується фізичних властивостей голосу — його чистоти і ясності (звідси, до речі, «кларнет»: «clarisonus» — голосистий, дзвінкий), другий — його барви, інтонаційних, колористичних штрихів, що від розуміння тексту, зосередженого його прочитання, з напруженням думки й почуття. Можна бездоганно володіти технікою читання, а без другого фактора (додаймо ще відповідний вираз обличчя, жести) воно, те читання, не зачепить слухача… Здивуємося, власне, при другій частині наведеної фрази: «…виголошую нетак задля голосу, як задля шлунка». Перестанемо дивуватись, а може, й іронізувати, пригадавши собі, що м’язи живота, — це добре знають професійні співаки, — «тримають» голос: глибока опора — то й голос глибокий, стійкий. А ще ж римський письменник Цельс у своїй «Медицині» дораджує хворим на шлунок голосно читати; в усякому разі, слова Плінія — зайвий доказ того, як стародавні дбали (що так занедбуємо ми) про гармонію тілесного й духовного, душевного. Тож оманливим є враження від початкових фраз листа («сплю, доки спиться…»): описаний в листі душевний стан — щось протилежне до розслабленості, не кажучи вже про лінивство. Той стан — це постійне прагнення того, щоб у житті було якомога більше життя, тобто — думки, яка й вирізняє людину з-поміж інших створінь.

Відпроваджуючи з Плінієм за обрій його дозвільний, виповнений студіями день, варто очима античних ще раз глянути на той відтинок часу, що був для них моделлю життя: впорядкований, завершений день, часовий цикл, — значить, таке ж і життя; людина має дбати, щоб воно не обривалось, а завершувалося з кожним, досконало впорядкованим, довершеним днем (зауважмо, як близько вони стояли до християнської концепції дня), бо «хтозна, — застерігає своїх сучасників Горацій, — чи зволять боги до вчорашньої суми додати ще один, завтрашній, день». Так і Пліній, тримаючись стоїчних засад, особливо у поглядах на час, дбає про повноту свого дня, отже, й життя: його тривалість не в кількості прожитих років (супроти вічності ніщо не є тривалим), а в його повноті: «dies plenus» — по вінця виповнений день, і нічого нового, знову ж таки з погляду вічності, у завтрашньому дні не буде, бо й «під сонцем нічого нового» (це вже Екклезіаст, услід за Гераклітом: «Кожен день дорівнює будь-якому іншому дневі», а сонце для сонцелюбних античних — синонім дня).

Для Плінія день — це відтинок часу, кожну крихту якого маємо використати для якихось занять — обов'язків чи студій; іншими словами — скласти розпорядок дня. Бо час — це те, що в ньому діється; це дії — acta; acta diurna — це те, що відбулося продовж дня. Пліній, певно ж, не раз мав у руках тодішню щоденну римську «газету» — «Acta diurna urbis», знайомився з новинами, в яких небагато було нового, якщо, повторимо, говорити про вічне. Сам начебто строгого розпорядку дня не тримався (спав, доки спалося, годин не пильнував…), дбав зате, щоб не послаблювалася вже згадувана intentio: напруга думки, гарна настроєність, кажемо нині — тонус.

Але день для античних — це не лише, як для нас, відтинок часу, яким треба розумно розпорядитися (diem disponere — читаємо у перших рядках листа). День для Плінія — це також напівперсоніфікована постать, чи не сам сонячний Феб: господар гостинно приймає його, а прийнявши (die admisso), диктує нотарієві визрілі і впорядковані при зачинених віконницях думки. Згадаймо початок п'ятої, з першої книги, любовної елегії Овідія: «Aestus erat mediamque dies exegerat horam» — Спека була. Вже вивершив день опівденну годину. День, невтомний будівничий, вибудовує з цеглинок-годин свою споруду — од первовіку й дотепер (Ґете — у перекладі М. Лукаша).

Сильветка такого дня — у неокласика М. Зерова, якому тоталітарна система дорікала «відірваністю від життя», а насправді ненавиділа його за його людяність: «Спочинку кращого