Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

сьогодні? — Ваня спитав у Радіо-Юри, хоча найбільше хотів прямо зараз повернутися на дев’ятий поверх. Та з ним же іменинник, в якого інші плани на прогулянку в день народження. Стьопа під керівництвом Пєтюнчика встромляв чекушку в заглибинку для «носа», потім одразу витягав звідси й намагався кинути в алкаша. Обидва сміялися. 

— Нє, сєгодня не виходила, — захитав Юра головою з такою амплітудою, що став схожим на великого покивана. — Для нєйо холодно, она, када холодно, дома сідіт. 

От зараза. А стукав же, дзвонив. Що, тепер чекати до тепла? А якщо воно настане лише навесні? Ловити її, коли піде по продукти? А якщо в неї запас на два тижні — каші там з консервами, хліб у морозилці, що там їдять убогі одинокі пенсіонери з трьома котами? Тоді як провідні ветеринари світу не радять одинакам заводити тварин! 

— Ладно, якщо побачиш її, то нічого про мене не кажи, просто зайди до мене й поклич, добре? 

— Добре. А чуєш, Ваня, у вас батареї тьоплиє? 

— Та хуй там, — відповів Ваня, наче рибалка з порожнім відром, зіщулився у своєму довгому білому піджаку, трохи схожому на лікарський халат, і гукнув Стьопу йти на дитячий майданчик. Звісно, малий не схотів покидати галявини зі сніговиком, де йому так добре гралося з Пєтюнчиком. А чому, між іншим, він не лякається цього старого дєнаря? Стьопа завжди замикається в собі на людях, а тут, диви — регоче, бігає. 

— Так, пішли, — Ваня схопив сина за руку й потягнув його до дороги, бо зараз запропонують полікуватися, а ХТЗ — раптом він погодиться полегшити хоча б трохи, хоча б на хвильку собі життя? За день народження сина, а? Ні-ні-ні, він і так поруч із цими доходягами схожий на лигана, треба йти! 

Стьопа відбивався на ходу, поки Ваня не пообіцяв йому величезний сюрприз на майданчику. Тоді малий скинув оберти істерики й просто скиглив, поки вони переходили дорогу, нервуючи водія великого чорного джипа «мерседеса», який зупинився перед пішохідним переходом. Син йшов повільно, й водій скривився, а потім газонув. 

«От би він зараз переїхав мене, — подумав колишній Бронзовий Голос країни, — це було б швидко і невимушено. Йшов гуляти з дитиною й загинув, як людина. Всім шкода, нумо переглянемо найкращі відоси покійного…» Блискучий GL промайнув за їхніми спинами та одним ривком звернув на підземний паркінг. 

«Йому навіть не треба сніг змітати з машини», — позаздрив Ваня, а за секунду похмільний мозок нагадав, що Гулліверу тепер теж не треба нічого змітати, бо деякі проблеми лишилися позаду, згоріли вщент, їх неможливо відновити. Ваня скривився, потягнув Стьопу за руку, відірвав від асфальту й приземлив на тротуарі. Малий вирішив, що це нова гра, й простягнув другу руку — нумо стрибати! 

«Господи, коли я вже здохну?» — згадав Ваня старий анекдот про циркову конячку (дивно, що його вчора не видав Трушин). І так було поганенько, а з цими кроками-стрибунцями серце калатало, злопам’ятні сили добра вичавили до горла чергову порцію ацетону, й Ваня на ходу обирав, сплюнути чи проковтнути. Обрав перше, харкнув убік, але густа слина вилетіла гігантським сперматозоїдом й приземлилася на рукав піджака. Ну що ж ти будеш робити! Ваня на ходу намагався струсити слиз, але ця гидота вчепилася міцно. 

Тільки біля входу на майданчик, коли Стьопа відпустив руки й побіг уперед, вдалося знайти грудку білого снігу й зчистити з піджака огидний слиз. «Зараз би пройти рівень, — озвався внутрішній таймер, і Ваня знову примружився: — Йдіть у сраку всі! Немає телефона, тепер навіть нового акаунта не зробити! Айпад не тягне, я вже пробував! Не буде більше ігор! Не буде кристалів! Та нічого вже не буде!!!» 

Він випростався, відштовхнувшись від колін, і побачив, як Стьопа гупає по дверцятах на майданчик. По зачинених дверцятах. Всередині бігали діти, сиділа бабуся з візочком, але… Невже? От тобі й обіцяний сюрприз. 

Ваня зрозумів, що давнє пророцтво Радіо-Юри збулося: новий майданчик таки замкнули на електронний замок. Замкнули від них, від непотребу з гостинки, який набивається на майданчик, призначений для дітей мешканців новобудови та розрахований лише на них, хоча їх і мало — машин у новобудовах більше за дітей. 

Поторсав двері — ось він і замок. Що робити? Почекати, поки хтось виходитиме? Бо йти на наш майданчик з піском та іржавими гойдалками зась — Стьопа здійме такий галас, що з восьмого неба спуститься архангел помсти й спалить винного! 

Спитав у бабусі з візочком — відвернулася. Смикнув ще раз дверцята й почув позаду: «Е, тіше будь!». Ваня розвернувся і… вперся поглядом в нічного консьєржа, того, що витискав його кросівок із шпарини та поставив хрест на блискучому сценарії проморолика з панорамою, лісом і акапельним співом на даху будинку для мажорів. І він теж упізнав Ваню, зловісно посміхнувся, звузивши очі, й улесливо вимовив: 

— Шо такоє, на дєвятнадцатом ключи не видают? 

Ні, не будуть вони чекати, поки хтось відчинить двері своїм ключем від раю з підземним паркінгом та чудового дитячого майданчика з м’якеньким протитравматичним покриттям. «Треба підказати кандидатам в мери, коли вони вкотре будуть робити передвиборчий петинг, хай плодять майданчики з таким покриттям, а піску дадуть нарешті спокій», — подумав він. 

Та де він тепер про це пожартує, якщо на «Хіт-ФМ» давно не запрошують? На дворі з алкашами? Вони не зрозуміють, ні. Кєша би посміявся, Масік би допер, Кохан додав би ще щось влучне, а Трушин скерував би терміново писати про це яскравий пост із фото здивованої зірки та її ображеної дитини… Та де вони? Де вони всі? 

Нікого немає, двері раю зачинені, лишається тільки гордість, яку треба хоч якось зберегти. Гордість, яка не потрібна жодному підписнику, жодному замовнику гучних свят, жодному гостьовому редактору. 

— Степанчику, а пішли від цих жлобів, — сказав Ваня сину, й коли побачив сльози в того на обличчі, так само голосно додав: — Пішли краще їсти піцу? Там такий хороший дитячий куточок. Там Лего! 

— Піца? Лего? — перепитав син і підійшов, простягнув руку. Ваня стиснув ці крихітні пальчики у рукавичці, примусив себе випростатися та не тремтіти від холоду. Вони гордо прочалапали по калюжах мимо консьєржа, і Ваня не відмовив собі у задоволенні чвакнути розваленою кросівкою так, щоби тому теж прилетіло на фірмові штани з випрасованими стрілками. Знай наших. 

* 

Свої діти теж ростуть швидко — вже можна було майже не нахилятися, тримаючи сина за руку. Тільки-от… куди вони йдуть? Найближча піцерія… Де вона? На Позняках? Навіщо він ляпнув про цю кляту піцу? 

У нього навіть картки немає, щоби взяти у кредит будь-що, навіть пачку вареників, не кажучи вже про якісь чотири сири, які коштуватимуть гривень… Сто п’ятдесят. 

«Укради», — пролунав у голові семпл Мар’яни. Укради