Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

Мартін уважно спостерігав за прокуратором. «От мале невдячне гівно. Чи в нього вже передсмертне запаморочення настало?» Її безтурботне спілкування з Критиками хвилювало його трохи більше, ніж хотілося визнавати, так само, як несподівано блискуча операція з порятунку. В неї дно не подвійне і навіть не потрійне. — Тут немає ніяких супротивних сторін. Критики нам не вороги; вони навіть не належать до Фестивалю. Ми намагалися повідомити ваших людей, що тут варто чекати на щось абсолютно незбагненне, але нас ніхто не хотів слухати.

— Що ви маєте на увазі?

— Фестиваль не має жодного стосунку до людей. Навіть віддалено. Ви звикли оцінювати всіх навколо крізь призму людських мотивацій; це неправильно, ба більше — від самого початку було зрозуміло, що це неправильно. Неможливо оголосити війну Фестивалю, це все одно що воювати зі сном. Це самовідтворювана інформаційна мережа. У систему прилітає зонд. Починає розбудовувати самопоширювану комунікаційну мережу, до якої підключає всі її залюднені (в найширшому значенні слова) світи. Викачує із цільової цивілізації максимум інформації, а потім плодить нові зонди. На зондах часто бувають паразити, вивантажені в них життєві форми, які будують собі тіла і завантажують себе деінде, куди знайдуть вихід. Але існує Фестиваль не для цього.

— Але ж він на нас напав! — роззявив із подиву рота Василій.

— Ні, не напав, — терпляче відказав Мартін. — У нього немає власного інтелекту. Аналізувати його поведінку із перспективи інтенційної установки — помилка. Він просто знаходить заселену планету без телефонного зв’язку в радіусі кількох світлових років і виконує свої інструкції.

— Які ще інструкції… Це ж звичайнісінька війна!

— Ні, він просто фіксить баґи. Так уже сталося, що Фестиваль — це звичайнісінький телефоніст. Як робот-ремонтник. От тільки ремонтує він не телефони, а латає діри в галактичному інформаційному потоці.

Мартін кинув оком на Рейчел. Та все ще змагалася з автопілотом, вбиваючи послідовність команд для завершального запалення двигуна перед посадкою. У такий момент відволікати її не годилось; краще чимось іще відволікти малого шкоду.

— Час іде, народжуються і руйнуються цивілізації; напевно, Фестиваль — це запущений багато тисяч років тому механізм, збудований якоюсь загубленою в тумані часу міжзоряною культурою саме задля збереження контакту. Виявивши прогалину в мережі, яку він обслуговує, Фестиваль її лагодить, і саме тому він зайнявся Світом Рохарда, максимально ізольованим та відрізаним від усього іншого всесвіту.

— Але ж ми їх про це не просили, — ледь чутно мовив Василій.

— Звичайно, не просили. Чесно кажучи, мене не полишає враження, що він трохи збився з курсу і давно вийшов за межі району, який обслуговував первинно. Тому так сталося, що абсолютно кожна система, яка трапляється на його шляху в цьому секторі, немовби потребує ремонту. Але цим не обмежується. Складовою ремонту є швидкий обмін інформацією з рештою вузлів мережі, двосторонній потік. Збігло трохи часу, і Фестиваль переріс звичайний ремонтний сервіс, тепер це самоцінна цивілізація, схожа на квітку в пустелі: у підхожому середовищі розквітає на короткий час, а потім знову згортається в насінину й спить, поки долає величезні океани світлових років на своєму шляху від однієї оази до іншої. Телефонні комутатори та маршрутизатори належать до якнайскладніших систем, здатних обробляти інформацію. Звідки, по-твоєму, взявся сам Есхатон?

Після прибуття у Світ Рохарда Фестивалю довелося надолужувати 250-річне відставання й виправляти цей дефіцит. Виконаний ним ремонт — завершення ізоляції, поява товарів та ідей — призвів до появи обмеженої локальної сингулярності, що в нашій професії називається «консенсусною амплітудою реальності»; просто кажучи, люди трошки побожеволіли. Несподіване передозування від змін; безсмертя, біоінженерії, заледве надлюдські ШтІнт-арбайтери, нанотехнології і всяке таке. Це була не атака.

— Але ж тоді… Хочете сказати, там є нічим не обмежений зв’язок? — уточнив Мюллер.

— Угу, — озвалася Рейчел з-над консолі. — Рік за роком ми торочили вашому керівництву, лагідно натякали: інформація має бути вільною. Нас ніхто і слухати не хотів. Це тривало сорок років. Аж раптом з’являється Фестиваль, який вважає цензуру збоєм і тому прокладає обвідний канал. Фестиваль не влаштовує відповідь «ні», тільки тому що він не має власної думки; він просто собі існує.

— Але ж інформація не вільна. Не може нею бути. Ну, хочу сказати, що деякі речі… якби всі могли читати, що їм заманеться, то їм би до рук могло потрапити щось негідне, щось зіпсуте, правда? Що як люди стануть читати якусь блюзнірську порнографію з не меншим запалом, ніж Біблію?! Вони зможуть планувати змову проти держави, проти одне одного, а поліції їх усіх не переслухати і не спинити!

Мартін зітхнув.

— От ніяк тебе ідея держави не відпустить, правда? Ти можеш мені повірити на слово, що в цивілізацій існують інші способи зорганізуватись?

— Ну… — Василія трохи спантеличили ці слова. — Хочете сказати, що там, звідки ви прилетіли, дозволений геть нічим не обмежений обіг інформації?

— Питання не в тому, щоб заборонити це, — зауважила Рейчел. — Нам просто довелося визнати, що цьому ніяк не запобігти. Одні тільки спроби обмежувати її обіг вели до значно гірших наслідків, ніж те, проти чого ми власне боролися.

— Але ж божевільні зможуть виготовляти біологічну зброю прямо в себе на кухні! Зможуть руйнувати міста! Анархісти одержать можливість знищити державу, і ніхто їх не зможе знайти, ніхто їм не вкаже на їхнє місце. Ширитимуться найбридкіші дурниці, яких нікому буде спинити… — Василій затнувся. — Ви мені не вірите, — сумно констатував він.

— Віримо, ще й як, — похмуро відповів Мартін. — От просто… послухай, зміни ж не завжди на гірше.