Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

class="p1">Як добре хтось когось знає? У нас було кілька спільних курсів, і всі, хто захоплений іграми, трохи знають одне одного. Часом ми зависали разом у барах чи біля автомата з огидною кавою у фоє медійного корпусу. Ми базікали про ігри, коктейлі, книжки й про те, що ми просто діти й нам це нітрохи не заважає, хай навіть інші люди, схоже, дотримуються протилежної думки.

Мені хотілося сказати, що я знала З. досить добре, щоб попросити його про послугу й віддячити за неї. Я знала, які коктейлі з меню в барі він замовить, а якщо не буде нічого цікавого, він візьме «Сайдкар». Я знала, що ми були однодумцями стосовно того, що ігри — це значно більше, ніж «стрілялки», і що ігри можуть бути чим завгодно, навіть «стрілялками». Іноді він ходив зі мною на дискотеку щочетверга, тому що нам обом більше подобалося, коли в клубі не товчеться натовп, і я знала, що З. чудово танцював, але спершу мав випити принаймні два коктейлі, інакше витягнути його на танцмайданчик було неможливо. Я знала, він читає чимало романів, З. профемініст і, якщо зустрінеш його в кампусі до восьмої ранку, він напевно ще й не лягав. Я знала, що почуваюся так, наче ми на тому етапі, коли звичайні приятелі перетворюються на друзів, які допоможуть тобі під час переїзду, проте ми не довершили цього перетворення, так, наче треба пройти разом ще якийсь побічний квест, здобути ще кілька балів взаємного схвалення — тоді б наші стосунки стали комфортнішими, але ми ще не цілком розуміли динаміку нашої дружби.

«Ми були друзями», — відповіла я, і ці слова пролунали водночас і брехливо, і щиро.

Вони запитали мене, чи зустрічався З. з кимось, і я сказала, що не думаю, а вони після цього, здається, більше не вірили, що ми друзі, адже справжній друг знав би про таке. Я мало не вибовкала їм, що він огидно порвав з тим хлопчиною з Массачусетського технологічного інституту (у нього було іменникове прізвище — Дзвін, чи Джбан, чи ще щось таке), але не сказала, адже минула вже ціла вічність, і до того ж я була впевнена: так сталося через стосунки на відстані, тож розмови про це не здавалися аж такими доречними.

Вони запитали, чи не думаю я, що він міг учинити щось — на кшталт стрибнути з мосту, — і я сказала, що не міг, та разом з тим я думала, що більшість із нас інколи стоїть за два кроки від того, щоб стрибнути з мосту, і ти не знаєш, у який бік тебе штовхне завтра — туди чи сюди.

Вони записали мій номер, але так і не зателефонували.

Я телефонувала й залишала повідомлення кілька разів, щоб дізнатися, чи знайшли вони щось.

Мені ніхто ніколи не перетелефонував.

Син віщунки стоїть на вкритому снігом полі. Сніг і далі тихо падає, прилипаючи до окулярів і волосся. Навкруг поля ростуть дерева, гілля притрушене сніжинками. Нічне небо де-не-де поплямоване хмарами, але зорі та місяць ллють м’яке світло.

Закарі розвертається й бачить позаду себе двері — їхній прямокутник самотньо стоїть посеред поля й веде до кришталевої печери. За ними миготить вогонь, тягнучись до снігу, але смолоскип, який ще секунду тому був у хлопця в руках, тепер зник кудись разом із совою.

Повітря в легенях таке свіже й колюче, що його важко вдихати.

Усе здається занадто насиченим. Надміру широким і просторим. Дуже холодним і вельми дивним.

Десь удалині сяє вогник, а коли Закарі наближається до нього крізь легкий снігопад, той перетворюється на вервечку маленьких лампочок, що звисають з фасаду дуже знайомого будинку. Над бовдуром здіймається стовп диму, прокладаючи собі шлях крізь сніг до зірок.

Він нещодавно був тут. Кілька тижнів тому? Можливо. А може, і ні. Цей будинок матиме той самий вигляд, хай би скільки минало років.

Закарі Езра Роулінз минає пофарбовану в індиго клуню, яка в тьмяному світлі здається чорною, і підіймається вкритими снігом сходами материного будинку. Хлопець змерз і стоїть, розгублений, на задньому ґанку. До його спини прив’язаний меч у старовинних шкіряних піхвах. Убраний він у древнє пальто, що загубилося в часі, а потім знову знайшлося.

Закарі не йме віри, що Мірабель відправила його додому.

Але він тут. Він відчуває сніг на шкірі й потерті дошки під ногами. Бильця і карниз прикрашені миготливими лампочками. Ґанок убраний гілочками падуба, обгорнутими срібними стрічками, і заставлений залишеними для фей мисочками.

Запах снігу свідчить про те, що в каміні палає вогонь, чутно пахощі кориці в тістечках, які, мабуть, щойно вийняли з духовки.

Усередині горить світло. У будинку людно. Лунає сміх. Дзеленчать келихи. Грає, безсумнівно, Вінс Ґваральді.

Вікна розмальовані морозяними візерунками. Вечірка всередині звідси здається розбитою на прямокутники імлою зі світла та кольору.

Закарі кидає погляд на клуню і садки. Уздовж усієї під’їзної доріжки стоять машини, якісь він упізнає, а якісь ні.

На краю лісу позаду клуні стоїть і дивиться на нього крізь снігопад олень.

— Ось ти де, — чує Закарі голос позаду себе, і його водночас кидає і в жар, і в холод. — Я тебе шукав.

Олень зникає в гущавині. Закарі обертається до власника голосу.

За ним на ґанку стоїть Доріан. У нього коротше підстрижене волосся. Вигляд не такий утомлений. Чоловік убраний у светр з оленями та сніжинками, який здається іронічно святковим, що надзвичайно зворушливо. На ногах Доріана смугасті вовняні шкарпетки, а черевиків немає.

У руці він тримає склянку зі скотчем і льодом у формі зірочок.

— Що сталося з твоїм светром? — цікавиться Доріан. — Певно, ти заприсягнувся ніколи не знімати його, навіть коли б він став переможцем у конкурсі на найогидніший светр.

Закарі мовчки дивиться на нього. Не може збагнути, чому ця знайома людина опинилася в зовсім іншому, але так само добре знайомому місці.

— Ти нормально почуваєшся? — непокоїться Доріан.

— Звідки ти тут узявся? — запитує Закарі, коли нарешті здобувається на слово.

— Мене запросили, — пояснює чоловік. — Запрошення для нас обох надійшло кілька років тому, ти про це знаєш.

Закарі озирається на двері в полі, але не бачить їх крізь густий сніг. Скидається на те, що їх там узагалі ніколи не було. Наче все це сон. Пригода, яку він сам собі вигадав.

Хлопець розмірковує, чи сниться йому це, але не пам’ятає, щоб лягав спати.

— Де ми