Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

– Дякую.

Шукач посміхнувся і, ступивши крок назад, зник у порталі.

Я недовго постояла на тротуарі, міркуючи, що робити далі. Я не казала Мишку, куди мене перенести і тепер стою не там, куди збиралася. Початковий план був вирушити до гуртожитку. З людьми довго жити не можна, але думаю за кілька днів, поки я знайду орендоване житло, нічого не станеться. Хоча так навіть краще. Ми з Лілі кілька днів не бачились: після затримання Етьєна я поїхала додому закінчити всі справи. За цей час я встигла скучити за відьмою. Звучить смішно: сумувати за тим, кого знаєш менше місяця.

Піднімаючись на ліфті, а потім блукаючи довгими коридорами під'їзду, мене все дошкуляли думки, як зміняться наші життя. Те, що мій світ перевернувся на 180 градусів – це зрозуміло. А ось Лілі ж весь цей час була одержима ідеєю знайти винного у смерті батьків і зараз, коли все вийшло, що вона робитиме далі?

Дійшовши до потрібної стіни, я голосно зітхнула. Ага, я так і не навчилася заходити в цю кляту міжпросторову петлю. Діставши телефон, я написала SMS: «Впусти мене». А поки стояла прямо перед тим місцем, де знаходився вхід у петлю. Зосередилася, напружуючи зір – перед очима з'явилися переплетені потоки. Я нічого в них не розуміла, але може зумію побачити, звідки вийде дівчина.

– Чого стоїмо? – пролунало просто над моїм вухом.

– О господи, – підскочила від несподіванки я.

– Ні, всього лише відьма, – безтурботно кинула Лілі. – Взагалі-то у людей прийнято заходити через двері.

– Ти... ми не... це не... – дівчина розсміялася, а я замовкла.

– Ходімо, – кинула вона, повертаючись до мене спиною і прямуючи до дверей. Справжніх дверей, а не входу в петлю. Праворуч від металевої створки висів номер «67». Лілі потягла за ручку та пропустила мене вперед. – Ласкаво прошу.

Я зайшла і спершу не зрозуміла, де знаходжусь: тут було як у петлі, але й не так. Точніше планування та частина меблів були такими ж, але їх тут було більше, а порожнього місця майже не лишалось: все заставлено величезними коробками. У зоні передпокою, яка одразу переходила до зали, тепер красувалися відкрита вішалка, полиця з м'яким сидінням та масивне дзеркало. Посеред величезної вітальні так само стояв диван, з яким я вже встигла зріднитися й пухнастий килим, на якому ми неодноразово влаштовували посиденьки з Лілі. Нині до їхньої компанії додалося крісло і великий плоский телевізор на стіні.

Акуратно обходячи всі коробки, я просувалася вздовж кімнати, ближче до панорамних вікон. Тут тепер був невеликий круглий обідній стіл та чотири стильні стільці. Ліворуч, як і раніше, розташовувалась зона кухні, відокремлена широкою барною стійкою. Кухня змінилася найбільше. Враховуючи відсутність будь-якої техніки в петлі – це і кухнею назвати було складно. Зараз тут був і холодильник, і плита, і мікрохвильовка, і ще купа інших гаджетів для приготування.

– Як це розуміти?

– Тепер це моя квартира, – знизала плечима Лілі. На мій здивований вираз обличчя вона лише додала: – Я звикла до цього місця. Мені тут подобається.

– Якщо в цьому місці тепер можна нормально сходити в туалет та душ, мені воно теж подобається, – пожартувала я.

З Ліліної кімнати вибіг величезний доберман, радісно підбіг до мене і буцнув головою в стегно.

– З чого це щеняче захоплення? – саркастично підняла брову дівчина. – З якого часу у тебе приступи телячих ніжностей? Мені починати хвилюватись?

Я не зважила на слова Лілі. Натомість опустила погляд на фамільяра і сказала:

– Кадумар, я теж рада тебе бачити.

«Мар», – прозвучало в голові.

– Що? – я перевела розгублений погляд на Лілі.

«Можна просто Мар», – повторив голос, і я зрозуміла, кому він належить.

– І чим же я заслужила таку честь? – іронічно уточнила я.

«Врятувала її», – доберман кивнув мордою у бік Лілі.

– Коли це? – я замислилась, але на думку спадали тільки моменти, як Лілі рятувала моє життя.

– Він має на увазі від привидів, тоді у школі, – замість Мара відповіла дівчина.

– Не думаю, що це можна назвати порятунком, – примружила очі я. – Хтось говорив про план «Б».

– Вважай, спробу було зараховано. До речі, – швидко змінила тему Лілі, – це не всі зміни, – вона кивнула у бік вікон.

У міжпросторовій петлі велика вітальня закінчувалася панорамними вікнами, але в реальному світі тут була «захована» лоджія. Наполовину вона була прихована за стіною, що розділяла її із зоною кухні, решта була відкрита – без жодних перешкод із широких вікон сонячне світло заливало кімнату. Саме в цій лоджії ховалося найцікавіше.

Підійшовши до самих вікон, у скритій частині лоджії, я побачила розкішне спальне місце, таке затишне і миле, що перехопило подих. На всю ширину балкона від стіни до самих вікон було вмонтовано широке ліжко. Над узголів'ям висів світильник, а на стіні зліва розміщувалися невеликі полички. На ліжку була накидана купа декоративних подушок і пухнастий плед.

– Вау, це дуже круто, – все, що змогла сказати я.

– Це, звичайно, не окрема кімната, – зніяковіло почала Лілі опустивши очі. – Але я подумала, якщо ти захочеш…