Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

з душевними муками Укіфуне, не могли заспокоїтися, то годувальниця, сповнена надії на майбутній переїзд, цілими днями шила і фарбувала тканини. Підвівши якось до господині миловидну дівчинку, щойно прийняту на службу, вона дорікнула: «Подивіться, яка вона гарненька! А ви чому лежите цілими днями з таким похмурим виглядом? Невже злий дух вселився у вас, щоб нашкодити?»

Минали дні, а відповіді від Каору все не було. Одного разу до них навідався той самий Удонері, якого так боялася Укон. Він виявився товстим старим дядьком з хрипким голосом, грубий, неотесаний, але чванливий.

«Мені треба поговорити з ким-небудь із жінок», — заявив він, і до нього вийшла Укон.

«Вранці за вимогою пана{311} я їздив до столиці й щойно повернувся, — сказав Удонері. — Пан дав мені кілька доручень, а наприкінці зазначив, що не прислав сюди додаткової охорони, бо вважав, що ми з ранку до вечора наглядаємо за будинком. Однак, мовляв, він дізнався, що останнім часом до жінок стали приходити сторонні чоловіки, а це річ неприпустима. І тому дорікнув мені, що, видно, усе це відбувається за згодою сторожів, бо інакше важко таке собі уявити... Зі свого боку, я відповів, що нічого про це не знаю, бо через хворобу на деякий час відсторонився від своїх обов’язків і не знав, що робиться навколо будинку. Я запевнив його, що завжди посилав сюди найвірніших людей і стежив за тим, щоб вони виконували свою службу справно, але не можу зрозуміти, чому мені не доповіли про таку надзвичайну обставину. Уважно вислухавши мене, пан попередив: «Надалі будьте пильнішими, бо якщо ще раз щось таке трапиться, покарання вам не минути!». Ось тепер я і думаю, що, власне, він мав на увазі? Може, ви щось знаєте?»

Укон злякалася цих слів більше, ніж крику сови. Навіть не відповівши йому, вона пішла до Укіфуне і сказала: «Я так і знала! Сталося те, що мало статися. Пан Каору про все ді­знався. Тому й писати перестав».

А годувальниця, як слід не дочувши, зраділа: «От добре, що пан Каору насварив охорону! Розбійників у цій місцевості страх як багато, а сторожа далеко не завжди така старанна, як була колись. Раз у раз присилають на заміну новий простолюд, який навіть нічних обходів не здатний провести...»

«До біди зараз справді недалеко», — подумала Укіфуне саме тоді, коли від принца прийшов лист, в якому він писав про своє палке бажання нарешті зустрітися з нею у столиці, чим завдавав їй ще більше страждань.

«Якщо я віддам перевагу одному, то зроблю нещасним іншого, — думала вона. — Чи не краще просто самій піти зі світу? Адже і в старовину бували випадки, коли жінка, неспроможна зробити вибору, топилася у річці. Життя не принесе мені нічого, крім смутку, а смерть звільнить від болісних сумнівів. Мати якийсь час хоч і сумуватиме за мною, але, заклопотана багатьма іншими дітьми, врешті-решт мене забуде. Їй буде набагато прикріше, якщо, залишившись жити, я зазнаю ганьби і стану загальним посміховиськом».

На вигляд лагідна і слухняна, Укіфуне була, однак, здатна на досить рішучі кроки, бо ж не отримала такого виховання, як дочки з придворних родин високого рангу.

Щоб не залишити після себе любовних листів, які могли б комусь зашкодити, вона взялася знищувати їх — одні спалювала у вогні світильника, інші кидала у річку. Жінки, які не знали всіх обставин, вважали, що, готуючись до переїзду, Укіфуне вирішила позбутися зайвих записів, які накопичилися у неї упродовж одноманітних місяців і днів. А от Дзідзю, помітивши, що саме вона спалює, занепокоїлася: «Навіщо ви це робите? Я розумію, що ви боїтеся, щоб листи із сердечними таємницями не попалися на очі стороннім людям, але хіба не краще просто їх сховати? Можна було б іноді діставати їх і перечитувати. Адже ці листи такі зворушливі і написані на такому прекрасному папері. Знищувати їх просто жорстоко».

«Навіщо? Бо я ненадовго затримаюся на цьому світі, і не хочу, щоб листи заподіяли шкоди тому, хто їх написав. Мені було б дуже соромно, якби люди казали, що я зберігала їх навмисне...» — відповіла Укіфуне.

Хоча безнадія в її душі тільки наростала, Укіфуне не могла зважитися на рішучий крок. Тим паче коли пригадала, як хтось казав, що людина, яка вкорочує собі життя і залишає батьків, учиняє тяжкий злочин.

Нарешті минув двадцятий день. Дізнавшись, що господар орендованого будинку, як і було домовлено, збирається переїжджати у провінцію, принц квапливо повідомив про це Укіфуне. «Я приїду забирати Вас сьогодні вночі, — писав він. — Підготуйтеся так, щоб слуги нічого не помітили. Я також постараюся уникнути розголосу. Довіряйте мені».

«О ні, я не зможу навіть кількома словами перекинутися з принцом, якщо він навіть проб’ється до мене через охорону. Мені доведеться відпровадити його назад. О, як же він тоді розсердиться!» — думала Укіфуне, пройнята смутком, уявляючи собі ображене обличчя принца. Намагаючись опанувати себе, вона притиснула листа до обличчя, але, не витримавши, розпачливо заридала.

«Ой, пані, прошу вас, заспокойтеся, — докірливо сказала Укон, — а то всі помітять. І так багато хто здогадується, що з вами щось негаразд. Відкиньте нарешті сумніви і дайте йому відповідь. Поки я з вами, то допоможу принцові вивезти вас, навіть якщо йому доведеться летіти по небу».

«І чого ви так мучите мене? — благала Укіфуне, на мить угамувавши сльози. — О, якби я була впевнена, що саме так маю зробити!.. Але ж я зовсім не впевнена... А принц поводиться так, немовби я тільки й чекаю, щоб він приїхав забрати мене. Страшно й подумати, яким буде його наступний крок». І вона відмовилася відповідати на його листа.

Не отримавши жодної відповіді, принц занепокоївся, тим паче що давно вже не мав з Удзі звісток. «Напевне, Каору вмовив її, переконавши у своїй надійності, — думав він, охоплений ревнощами. — Зрештою, немає нічого дивного у тому, що вона вибрала саме його. І все-таки вона любила мене. Я не мав надовго залишати її саму. Видно, за той час жінки обмовили мене на його користь...»

Принц впав у відчай, пройнятий тугою, яка, здавалося, охоплювала навіть безкрайні простори небес. Думка про втрату Укіфуне була такою реальною, що спонукала його негайно поїхати в Удзі.

Коли Токіката, їдучи попереду, наблизився до знайомої очеретяної огорожі, його окликнули, як не ставалося раніше, чиїсь грубі голоси: «Гей, хто там?» Повернувшись назад, Токіката вислав уперед слугу, якого добре знали у будинку, але і того охорона затримала і взялася допитувати. Збентежений такою несподіваною зустріччю, слуга пояснив, що привіз термінового листа зі столиці для Укон. І та жахнулась, відчувши можливу біду.

«На превеликий жаль, — передала вона принцові, — сьогодні пані ніяк не може зустрітися з вами».

«Але чому? Невже вона не хоче більше знати мене?» — подумав принц у відчаї і, підкликавши Токікату, велів йому: «Спробуйте проникнути до будинку, знайдіть Дзідзю і разом щось придумайте».

І, як спритна людина, Токіката таки зумів розшукати Дзідзю.

«Навряд чи я зможу допомогти вам, — сказала вона. — Останнім часом усім