Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

Та зима стала суворим випробуванням для американських робітників. В очах робочого люду Юджин Дебс і Семюел Ґомперс дедалі більше набували рис рятівників, а торговельні «королі» — дияволів. Джордж Пуллмен і далі скорочував платню й кількість працівників, а плату за помешкання не знижував, хоча в скарбниці компанії вже було понад 60 мільйонів доларів готівкою. Друзі попереджали Пуллмена, що він даремно впирається, як осел, що він недооцінює гнів своїх працівників. Він вивіз сім’ю з Чикаго, сховав свою найкращу порцеляну. 11 травня 1894 дві тисячі працівників Пуллмена оголосили страйк за підтримки Американської профспілки залізничників на чолі з Дебсом. У країні почалися й інші страйки, і Дебс почав планувати загальноамериканський страйк у липні. Президент Клівленд послав федеральні війська до Чикаго й поставив на чолі їх генерала Нельсона Майлза, який раніше був маршалом виставки. Майлзові було на цьому новому місці дуже незатишно. Він відчував, що відбувається якесь безпрецедентне збурення, «більш загрозливе й серйозне за наслідками, аніж будь-що подібне раніше». Однак накази він виконував: вийшло, що маршал виставки тепер воює проти її будівників.

Страйкарі зупиняли потяги, палили вагони. 5 липня 1894 року стався підпал сімох найзначніших місць виставки — спроектованого Постом велетенського Будинку виробників і вільних мистецтв, Купола Ганта, Золотої брами Саллівена. У «Колі» чоловіки й жінки вилазили на дахи найвищих конторських будівель — «Рукері», Храму масонського братства, будинку Жіночого християнського товариства тверезості, — і на інші високі спостережні пункти, щоб бачити пожежу вдалині. Вогонь підносився на тридцять метрів догори в нічне небо й кидав зблиски далеко на поверхню озера.

Бьорнемове бажання, хоч і пізно, але здійснилося. «Жалю не було, — писали в «Chicago Tribune», — тільки втіха від того, що стихія, а не вандал, стирає з лиця землі прекрасне видиво Колумбівської пори».

Пізніше, наступного року, постало питання: «Сотні людей поїхали до Чикаго подивитися на виставку — і більше ніхто про них не чув, — писали в «New York World». — Список зниклих безвісти після закриття виставки доволі довгий, і в більшості випадків є підстави підозрювати злочин. Може, ці гості ярмарку, які ще ніколи не бачили Чикаго, за облудною рекламою знайшли дорогу до “замку” Голмса — і більше звідти не вийшли? Може, він поставив той “замок” так близько до території Виставки, щоб зібрати собі жертв, так би мовити, оптом?..»

Спочатку поліція Чикаго не мала жодних відповідей, крім зовсім очевидних: у Чикаго під час ярмарку дуже легко загубитися.

Таємниці «замку» Голмса, урешті, випливли на світло, але тільки завдяки наполегливості детектива з далекого міста — чоловіка, обтяженого власною жахливою втратою.

Детектив Френк Ґеєр був чималим чоловіком із приємним, чесним обличчям, великими, немов у моржа, вусами; у його поведінці й погляді віднедавна з’явилися особлива серйозність. Він був одним із найкращих детективів Філадельфії, служив у поліції вже двадцять років і за той час розслідував приблизно двісті вбивств. Він знав, що таке вбивство, знав його незмінні шаблони. Чоловіки вбивали дружин, дружини — чоловіків, бідняки — одне одного, завжди типовими мотивами є гроші, ревнощі, пристрасть, кохання. Не часто в убивствах буває така таємниця, як в оповіданнях сера Артура Конана Дойла. Однак від самого початку нове завдання Ґеєра — справу він отримав у червні 1895 року — видавалося нетиповим. Незвичайним було те, що підозрюваний уже перебуває під вартою: його заарештували майже сім місяців тому за махінації з нерухомістю, і він сидів у філадельфійський в’язниці Моямензінґ.

Підозрюваний був лікарем на прізвище Маджетт, але його знали під псевдонімом Г. Г. Голмс. Раніше він жив у Чикаго, де разом зі своїм помічником Бенджаміном Пайтзелем тримав готель під час Всесвітньої «Колумбівської» виставки 1893 року. Потім вони переїхали у Форт-Ворт, що в штаті Техас, потім до Сент-Луїса, тоді до Філадельфії, дорогою здійснюючи махінацію за махінацією. У Філадельфії Голмс обшахрував «Fidelity Mutual Life Association» на майже 10 тисяч доларів, очевидно, інсценізувавши смерть застрахованого Бена Пайтзеля. Голмс застрахував його життя в цьому страховому товаристві 1893 року, щойно перед закриттям виставки. Коли свідчень шахрайства стало доволі багато, товариство «Fidelity» замовило Національній агенції Пінкертона — «Безсонному оку» — розшукати Голмса. Детективи вийшли на його сліди в Бьорлінґтоні (штат Вермонт), ішли за ним до Бостона, де змогли навести на нього поліцію. Голмс зізнався в шахрайстві й погодився, щоб його відвезли до Філадельфії на суд. На той момент здавалося, що справу закрито. Але ось у червні 1895 року дедалі очевиднішим ставало те, що Голмс не інсценізував смерть Бена Пайтзеля, а, власне, вбив його, влаштувавши все так, щоб смерть здавалася випадковою. Тепер зникли троє з п’ятьох дітей Пайтзеля — Еліс, Неллі й Говард. Востаннє їх бачили в товаристві Голмса.

Ґеєр мав знайти дітей. Взяти участь у цій справі його запросив окружний адвокат із Філадельфії Джордж С. Ґрем, який за багато років пересвідчився, що на Ґеєра можна покластися як на одного з найуважніших слідчих у місті. Ґрем усе ж не без вагань запросив цього видатного детектива: він знав, що кілька місяців тому пан Ґеєр втратив дружину Марту й дванадцятирічну дочку Естер — вони загинули в пожежі, яка спалахнула в домі.