Читати книгу - "Війни художників"

за високими соснами, коли потяг дістався передмістя Берліна — «ведмежого міста», або ж «вільного місця». Промчавши повз пакгаузи і вагонні депо, експрес почав уповільнювати хід. І ось у клубах пару, що стелилися за паровозом, до вагона вже повільно підпливає найбільший в Європі Ангальтський вокзал Берліна. У Гущенка було відчуття, ніби раптом хтось прочинив вікно і на нього подуло крижаним вітром. Шкірою побігли мурашки. Що чекає його тут? Зв’язківець, який намагався виконати доручене йому завдання, загинув. Якщо припустити найгірше, і з радянського посольства у Берліні є витік інформації, можливо, вже на вокзалі на нього чекатимуть агенти гестапо, які сядуть на «хвіст» і будуть вести його до кінця. До якого кінця? До кінця під колесами автомобіля? Хоча гестапо може працювати більш різноманітно. Значить, він може «необачно» випасти з вікна готелю. Чи, може…

— Шановні пасажири, — вирвав його із задуми голос провідника. — Вас вітає столиця націонал-соціалістичної Німеччини — місто Берлін. Ласкаво прошу до виходу! Шановні пасажири, вас вітає столиця…

На вокзалі під звуки маршу «Deutschland, Deutschland über alles, über alles in der Welt…» («Німеччина, Німеччина над усе, над усе у світі…») радянську делегацію зустрів помічник Клейста Шютте в розшитій золотом чорній уніформі дипломата, що трохи нагадувала фрак. Будівлю вокзалу прикрашали нацистський червоний прапор зі свастикою і прапор Берліна — біло-червоний з великим чорним ведмедем. Перон вокзалу нагадував мурашник і був би дуже схожий на перон у Ризі, якби не величезна кількість людей у формі. Найбільше, звісно, було військових у сіро-зелених шинелях або сіро-зелених френчах із чорними комірцями і чорними погонами. Але була і жовто-зелена, чорна форма, білі кітелі, траплялися шкіряні плащі. Звісно, брюки-галіфе і чоботи, чоботи, чоботи… Словом, розмаїття строїв на всі смаки. Шютте всадовив їх у чорні урядові автомобілі «мерседес-бенц» і відразу повіз у готель.

Гущенко з цікавістю визирав у вікно, намагаючись вгадати знайомі місця і вулиці. Але практично нічого не впізнав. Столиця рейху була зовсім не такою, якою він покинув її майже півтора десятиліття тому. З’явилися нові будинки в монументальному стилі з гіпсовими свастиками під дахами. Гущенко раптом подумав, що архітектурний стиль Третього рейху дуже схожий на стиль Країни Рад — величезні будівлі, що давлять на свідомість своєю показною величчю, улюблений обома вождями будівельний матеріал — граніт. Колони, арки, де тільки можна — скрізь тематична скульптура: робітники або робітниці, військові, нацистська символіка — свастики й орли, які підпирають дахи.

На багатьох вулицях бруківку змінило нове асфальтне покриття. Колеса автомобіля по ньому не гриміли, як раніше, а йшли з тихим шурхотінням. Впадало в очі сміття, яке вітер ганяв тротуарами. На стінах залишки плакатів, безліч листівок. Де поділась, відома в усьому світі, німецька маніакальна акуратність?! Гущенко відразу згадав, як господар крамниці, де він працював у 1920 році, мильною водою драїв тротуар перед входом. Та хіба до чистоти німцям тепер, коли йде війна?

Люди, незважаючи на два автомобілі, що проїжджали повз, простували у справах із застиглими обличчями-масками. Гущенко подумав: «У Берліні й перехожі на диво схожі за своїм виразом облич на москвичів. Холодні й відсторонені обличчя, на відміну від привітних рижан і парижан».

Над Шпреє клубочився і накочувався на місто вечірній туман. Гущенко кинув оком у бік Лілії, яка сиділа поряд з ним. Лілія не відривала погляду від будинків і вітрин незнайомого міста. Швидше за все, вона вперше за кордоном. Запитати? Та хіба йому не все одно? Гагарін дрімав. Ось кого, здавалося, менше за все цікавили краєвиди за вікном.

Коли вони дісталися центру міста, де мали поселитися в готелі «Рейх», що знаходився на центральній вулиці Курфюрстендам, було вже темно. Розкішна вивіска, обрамлена численними лампами, не світилася. Утім, Гущенко помітив, що в Берліні не світилася жодна реклама чи вітрина. Більш того, автомобілі, які їх везли до готелю, мали на фарах чохли, що пропускали лише вузенькі промені світла. І всі автомобілі, які трапилися їм назустріч, мали такі ж чохли і, мабуть, саме тому їхали дуже повільно. Будинки, що тонули в мороці, здавалися нежилими.

На лацкані у перехожого, що пройшов повз готель, Гущенко помітив щось на кшталт значка із фосфору.

— Навіщо перехожим ті світляки? — з цікавістю запитала Лілія у Шютте.

— Це щоб не зіткнутися із зустрічним перехожим, — догідливо пояснив той. — Коли зовсім стемніє, це буде дуже ймовірно. Радив би й вам купити такі значки. Коштують вони п’ятдесят пфенігів за штуку. Дуже зручна річ. Я постійно користуюся таким після того, як мені якийсь ідіот мало не виколов парасолькою око.

У готелі двері були завішені цупкою чорною тканиною. За першою щільною завісою, яка запинала двері з вулиці і яку ввічливо відхилив перед Гущенком Шютте, була друга. Опустивши першу і зайшовши у своєрідний тамбур, можна було відіпнути другу.

Таким чином, на вулицю не проникав жоден промінь світла.

— Гер Шютте, навіщо такі заходи безпеки, хіба Берлін бомбардує англійська авіація? — здивувався Гущенко, спостерігаючи, як портьє дбайливо запинає за ними чорну тканину.

— Ні. Цього ще не було жодного разу. Англійцям забракло сміливості бомбардувати Берлін! Кишка у них тонка! Але ми маємо бути готові до всього, — з гордістю, відповів Шютте.

— Логічно, — погодився Гагарін, який до цього похмуро мовчав.

Вікна номера Гущенка виходили на Курфюрстендам.

— Вам, гер Гущенко — найкращий номер. Завтра зможете побачити святкові заходи, — зауважив Шютте, оглядаючи номер разом із Гущенком.

— Щиро дякую! Пробачте моє невігластво, а яке завтра свято? — запитав Гущенко. Він, здається, не пам’ятав жодного німецького свята у квітні.

— Завтра день народження нашого фюрера. Свято для всього німецького народу! — радісно повідомив Шютте, струшуючи пилинки зі своєї розкішної з золотим шитвом уніформи дипломата. — До речі, геносе Клейст перепрошував, що не зміг приїхати. На честь свята його нагороджено портретом фюрера з особистим підписом, це дуже велика честь, і сьогодні він приймає вітання.

— О, вибачте… Я справді невіглас! Відтоді, коли я поїхав з Німеччини, багато чого змінилося. Мабуть, таки змінилися і традиційні свята. Передайте наші