Читати книгу - "Святослав"

думала про останню страшну ніч у городі Києві. Поруч із нею, схилившись на лікоть, лежав Добриня. Він дивився на сіру пелену поля, темний шлях, що зникав одразу за саньми, і також мовчав, що міг він сказати Малуші, що міг відповісти на власні думки? Мовчав і підводчик, що сидів у передку саней. Він дивився вперед, пильнував, щоб не збитись із сліду; перед ними така далека дорога. Він мовчав ще й через те, що, як йому здалося, і Добриня, й Малуша заснули. Що ж, нехай посплять, підводчик пильнує: гей, гейки, коні!

А потім десь позаду, за Києвом-городом, від якого вони вже чимало від’їхали, зарожевіло небо і над полями навкруг попливло нитками золоте проміння світанку…

Ніч боролась із світанком. Важкою синьою громадою лежали скрізь сніги. Чим більше світла лилось навкруги, тим темнішим був обрій, ніби туди відступила й стала там стіною вся ніч. На небі яскраво переливались різними барвами зірки. Одна із них, найяскравіша, зелена, висіла високо над небозводом, палахкотіла, сяяла.

І раптом вона затухла, зникла, а слідом за нею зникла й темна, непроглядна стіна на обрії. Сині сніги вже не лежали громадиною, а простелялись рівним полем, на сході розгорілось золоте вогнище: там народився світанок, почався день.

Тоді ніби прокинулись всі на санях – мовчазний підводчик, замислений Добриня, розплющила очі й Малуша. Розплющила й якось кволо посміхнулась: у передку саней сидів знайомий їй гридень Тур.

Проте посмішка враз зникла з її обличчя. Блідий, стомлений, ніби переляканий тим, що діялось навкруг нього, сидів гридень Тур у передку саней і дивився на неї такими смутними очима, що Малуша не витримала, одвела погляд і, наскільки могла, запитала спокійно, лагідно:

– І ти тут, Туре?

– Тут, Малко, – відповів він і, хоч коні йшли доброю риссю, повернувся до них і крикнув: – Гей, гейки, коні, гей!!!

Коли Тур одкричався і сів знову обличчям до Добрині й Малуші, то вже на цьому обличчі не було того, що Малуша бачила допіру. Може, він зрозумів, що зараз треба мовчати, може, й кричав, щоб висловити біль, а зараз став дуже тихий.

– Ти, Малко, – сказав Тур, – замотай ноги, бо мороз велій… Там за тобою хутро лежить…

– Мені не холодно, Туре, – відповіла вона, – і ногам моїм тепло…

Але це була неправда, і Тур сам взяв хутро, поклав їй на ноги.

– І поїсти нам треба було б, – продовжував він. – Ти, мабуть, забув і нічого з собою не взяв, Добринє. А я ніби знав – є в мене шматок веприни, є хліб і сіль…

– Не хочу я їсти, не хочу! – крикнула вона.

– Ти не кричи, не кричи, Малушо, – сполохано, з болем у голосі перебив її Тур, – не треба кричати, нічого це не поможе…

– Знаю, – згодилась вона, – гаразд, не буду кричати…

– Гей ти, Туре, Туре, – втрутився в розмову Добриня. – Ну що ж, хто в’їжджає на Гору під щитом, – жде того велика честь і щастя?

– Не згадуй про це, – скорботно вимовив Тур, але ж одразу отямився й кінчив бадьоріше: – А хіба честь та щастя тільки на Горі? Я від слова свого не відступаю… Вір мені, Малушо, що коли ти в’їхала до Києва під щитом, то однаково жде тебе велика честь і слава. Ну, не в Києві, то в іншому місці. А хіба Будутин не княже село?!

Але було помітно: і Добриня, і Тур говорять не те, що хочуть, не кажуть вони про головне, про те страхітливе й невблаганне, що зруйнувало мрії, розбило життя. Отакі були Добриня і Тур – звичайні прості гридні княгині Ольги.

А потім удалині, позаду них, на ясному небі встав сірий пилок. Пізніше вони побачили, що шляхом навздогін їм мчить якийсь вершник, а ще пізніше пізнали княжича Святослава.

Тур зупинив коней, коли княжич наблизився до них впритул, і зстрибнув з саней…

– Здрав був, княжичу Святославе! – крикнув він.

З саней схопились Добриня й Малуша, вони також привітались до княжича.

Святослав відповів на привітання і зійшов з коня.

– Ти, Добринє, – звернувся він до свого колишнього сотенного, – проїдь з гриднем Туром далі… А ти, ключнице, – він не назвав її імені, – залишся тут.

І Тур зрозумів, що княжич Святослав хоче говорити тільки з Малушею, провів далі коней. Замислений, пройшов за кіньми й Добриня. Ніхто з них не вимовив ні слова.

– Княжичу, – сказала Малуша, коли вони залишились тільки вдвох, – пощо женешся за мною?

Він аж здригнувся. Як могла Малуша запитувати про це в нього? Як же йому не гнатись, коли він любить її, не може бути без неї? Запалений, збуджений, охоплений нестримними почуттями, він ладен був