Читати книгу - "Руїни бога"

— Деякі люди завжди незадоволені, — сказав Сонні.

Віола почала слати Берті посилання на сайти донорів, супермаркети сперми, де можна вибрати генетичний набір (скандинав, 71 кілограм, 185 сантиметрів, блондин, блакитні/зелені очі, вчитель), і «покласти до кошика».

— Кажуть, данці найкращі, — радила Віола.

Звичайно, Віола боялася, що якщо в неї не буде внуків, то її гени пропадуть і нічого від неї не лишиться. Вона перестане існувати. Бах — і все. Віолі було шістдесят, вона весь час чекала, що їй скажуть: «Та не може такого бути» — а ніхто, як назло, не казав.

— Може, зараз тобі так не здається, — казала їй Віола, — але коли тобі перевалить за 50 і ти зрозумієш, що дітей у тебе вже не буде, ти будеш у розпачі.

Чому мати завжди така мелодраматична? Її що, інакше ніхто не слухатиме?

Звичайно, Берті була здивована чи не більше, ніж інші, коли через два роки народила близнят (і справді полюбила їх до нестями), побравшись із цілковито нормальним чоловіком, лікарем (так, тим знайомцем із Вестмінстерського мосту), і була, ну… цілковито щаслива. Але це ще в майбутньому. А тепер Ангус просторікував із жаром проповідника, мов читав месу, де закликав їх прийняти «споживачів-продавців». Берті спробувала відволіктися, добираючи рими до «Курзу-Верзу» (блузу, базу, бонзу, лезу), проте врешті почала перебирати уривки, які відкладала в голові про чорний день, аби захиститися від підступів матеріалістичної дійсності. (Як вона взагалі потрапила в рекламу?)

«Там, де бджоли п’ють, я п’ю»[12].

Вона могла просто вийти. У неї була зустріч на другу, і на те, щоб перетнути Лондон, пішло б чимало часу. Креативний відділ презентував клієнтові варіанти реклами нової зубної пасти. Чи ж не досить у світі пасти? Чи людям справді потрібно стільки вибору, щоб вони ніколи не вичерпали всі варіанти? Ніби світові взагалі потрібно, щоб чогось було більше. Так, це офіційно: вона обрала не ту професію. Якби Берті була богом (це її улюблена фантазія), то вона виробляла б те, чого у світі бракує — бджіл, тигрів, сонь, — а не в’єтнамки, чохли для мобільних чи зубну пасту. Ні, навіть не починай, — подумала вона, — фантазія про створення світу така масштабна і широка, що заблукаєш у ній надовго.

— …монетизувати… матеріалізм…

мороз являє потаємну владу й без допомоги вітру [13]

— …постійні клієнти…

здається, знаю, чий то ліс

— …організація івентів…

гілки у вишні, що між деревами є найгарнішою, укрились квітом

— … кастомізована медіа-стратегія…

барвисті бабки — мов вогонь, який ковтають зимородки

— Відповідний до бренду контент… вдихнути нове життя у сформований у споживачів образ…

узвишшя Венлока лісисті шматує в злобі буревій

— …таким чином, ви зможете довести це до щасливого…

таке буває чудернацьке Світло

— …автоматичне виявлення взаємодії за методом хі-квадрат…

Що?

Господи. Коли мова і значення розсталися й рушили кожен своїм шляхом? Берті вже майже вичерпала свою торбинку радощів про чорний день, а ще навіть не обід.

«О, скільки тернів у цьому буденному світі!»[14].

— Ой, вибачте, — сказала вона своєму сусідові, коли той нервово стрепенувся, — я що, сказала це вголос?

— Так.

Вона рвучко встала і ще раз прошепотіла нервовому чоловікові «Вибачте»:

— Я мушу бігти. Я щойно згадала, що забула справжню себе в метро. Вона й не розуміє, що сталося. Вона без мене загублена.

Зауваживши її, Ангус примружився, мовби намагався згадати, хто це. Вона помахала йому пальцями (сподівалася, що іронічно), але він, здається, тільки ще більше розгубився.

*

У метро (лінія Пікаділлі, хоча, мабуть, байдуже) вона не знайшла справжню себе, зате знайшла забутий кимось примірник «Дейлі Мейл». Газета була відкрита на сторінці, з якої кричав заголовок «Всесвіт може зникнути СЬОГОДНІ? Фізики стверджують, що ризик “більший, ніж будь-коли, й це могло вже початися”». (На Бога, а вони звідки знають?). Цікаве використання великих літер. Берті наголосила б «зникнути». Так розмовляла Віола («Ти будеш У РОЗПАЧІ»).

Порпаючись на денці мішечка про чорний день, аби вигребти останні крихти, Берті не знайшла там навіть гілочки дикого чебрецю, яка зазвичай десь там валялася.

*

— Ти дивишся ювілей з дідусем?

— Так, я у нього в кімнаті, — відповіла мати.

— Така дурня, правда? Бідолашна королева, вона ненабагато молодша за дідуся, а мусить це все терпіти.

— Та вона смерть піймає під цим дощем, — сказала Віола.

Он воно що, — подумала Берті. Може, смерть справді треба піймати, як схарапудженого коня? Хтось — ось як дідусь — ніяк не може її схопити, а хтось умить хапає віжки? Ось, наприклад, бабуся, яку вона ніколи не бачила — прудконога Ненсі, безстрашна вершниця, заскочила смерті на спину так швидко, що здивувала всіх. Може, навіть саму смерть.

— Слухай, — сказала Берті, — а дай слухавку дідусеві.

— Він тебе не зрозуміє.

— А ти все одно дай. Привіт, дідусю. Це Берті.

Звичайно, на ювілеї королева відмовилася від золоченої баржі на користь прозаїчного річкового крейсера — хтось вирішив, що на «Глоріані» цілий почет не вміститься, там не стане місця офіцерам зі служби безпеки, придворним дамам і лакеям, незамінним, коли корабель із королевою стає на воду. Берті хотіла влитися у натовп на березі Темзи, стати частиною чогось більшого, ніж вона сама, і потім згадувати, як про те, де ти був опівночі, коли настало нове тисячоліття. (Вона от була п'яна у клубі, про що зараз, звісно, жалкувала). Але цілий день невпинно дощило, тож Берті дивилася на подиву гідну витривалість монархії по телевізору — так само, як свого часу долучалася і до похорону Діани, і до падіння