Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

звався «Психологія сексу» («Чого тут не зробиш, то це не навчиш», — сміявся той). Наслідуючи Райха, там викладали, що невроз можна було вилікувати, піддаючи пацієнта сексуальному задоволенню. Ґудмен почав вивчати це питання глибше, й до нього часто направляли людей із проблемами саме такого характеру, як-от, наприклад, чолов’яга, якого після операції на простаті турбувала якість його оргазмів. Ще один припускав, що може бути гомосексуалом; бісексуальний Ґудмен витягнув свого пеніса й почав вимагати, аби пацієнт доторкнувся до нього, аби той міг поставити діагноз. Такі його дії, без жодних сумнівів, були результатом впливу на нього Хітчманна, віденського аналітика, який було також попросив Перлза, якого теж мучила сексуальна дисгармонія, показати йому свого пеніса.

Під час одного з групових сеансів Ґудмена хтось із присутніх жінок поскаржився на брак сексуального компанійства, й Ґудмен пішов «на обхід» присутніх й організував їй цілісінький забитий побаченнями тиждень. «Бачиш, не так вже це й важко», — запевняв він її. Також він не мав нічого проти, аби запропонувати і свої послуги з позбавлення неврозу пацієнтам будь-якої статі, і одного разу погодився скласти пацієнтці компанію, коли та запросила його в подорож до Європи за її рахунок. Він жартував, що варто заснувати коледж сексу, аби його величезний досвід міг віднайти педагогічний застосунок. «Я — соціопат», — застерігав він потенційних пацієнтів. У записі в щоденнику, датованому 1957 роком, Ґудмен озирався на останні десять років свого життя й підсумовував, що зробив із сексу «хибну культ-релігію (одержимість)». «Сам статевий акт, — казав він, — набув значення ритуального жертвоприношення на благо суспільства».

Вісім

Під завісу 1946 року 44-річна журналістка, яку звали Мілдред Брейді, завітала до Райха в його помешкання у Форест-Гіллз. Оллендорф відчинила двері й провела пані Брейді на другий поверх. Піднімаючись сходами, журналістка зауважила роздруковані фото Чумацького Шляху та інших астрологічних формацій, що прикрашали стіни. А розвісили їх так, щоб тому, хто підіймається сходами, здавалося, наче він сходить до небес. Вона увійшла до кабінету Райха на другому поверсі й побачила там «кремезного 50-річного, одягнутого в білий сюртук шатена з рум’яною шкірою, який сидів за здоровенним письмовим столом». Він підвів погляд від своєї писанини так, наче відривався від важливих дум, і підскочив, аби привітатися з нею.

Брейді, впливова журналістка, своєю невтомною працею у сфері політичної та рекламної журналістики, яку розпочала ще 1930 року, вже заробила собі поважне реноме в Нью-Йорку та Вашингтоні; стала першопрохідцем у русі за захист прав споживачів. Тепер же вона мешкала у Каліфорнії із Робертом Брейді, професором економіки в Каліфорнійському університеті, що в місті Берклі, разом з яким 1936 року зіграли ключову роль у становленні Союзу споживачів (у них було дві доньки). Одна з її колег в СС описувала її, як «вельми виразну особу із добре розвинутим чуттям до порушених законів».

Також Брейді певною мірою була журналісткою, яка спокушала тих, у кого брала інтерв’ю. Колишня модель, блондинка із світло-рудим відливом, виразними зеленими очима, вона, за всіма пунктами, була сповнена енергії та шарму. Женучись за мрією стати актрисою, ще молодою вона приїхала до Нью-Йорка із Середнього Заходу, але гирло витоку для свого драматичного «я» знайшла у негласних розслідуваннях проблем споживачів.

Брейді вперше почула про Райха, коли її товариш, у якого діагностували рак, роздобув собі оргонну камеру й почав сидіти в ній, сподіваючись зцілитися. Коли журналістка, яка вважала це «схибленим нонсенсом», почала наводити довідки про Райха та його прилад, її вразило те, що чимало психоаналітиків, з якими вона говорила на Західному узбережжі, погоджувалися з його теорією оргазму й з тим, що рак спричиняють саме психічні фактори.

Брейді сказала Райху, що привезла з собою «добрі та цікаві новини із Західного Узбережжя, ще й на додачу вітання від друзів». Хоча в ретроспективі це здаватиметься завідомо оманливим, це й насправді не було цілковитою брехнею; вона попередньо зустрічалася в Каліфорнії з багатьма його прихильниками і, незалежно від того, що й сама про все це думала, була першою, хто доноситиме Райху про найменшу деталь його щораз більшого впливу на західних теренах. Однак перед тим, як поїхати до нього, вона зустрічалася за вечерею із декотрими його галузевими ворогами-аналітиками. Місцем дійства була вечірка в Лоуренса Кубі, чоловіка, якого Райх підозрював у доносах на нього у ФБР. Гості, що зібралися, нашпигували її історіями про психічні заскоки Райха на конгресі в Люцерні 1934 року, коли той розбив табір на газоні перед готелем, у якому відбувалася конференція. Хоча перед тим, як розповісти про цю витівку, похвалили працю його ранніх літ.

«Кількість прихильників Райха росте, — писала Брейді Декстеру Мастерзу, її колезі із Союзу споживачів і колишньому коханцеві за сумісництвом, — якщо, неважливо, чи то годину, чи хвилину, поговорити з більшістю аналітиків, то загалом стає зрозуміло, що вони погоджуються з Райхом у всьому, окрім оргону. Ця ідея бентежить їх. Але взагалі-то я думаю, що Райх не бреше, коли говорить, що єдине, яке різнить його та його критиків, то це те, що він насмілився довести до логічного завершення базові поняття, яке увів Фрейд. І, за цією логікою, він сягає не лише психоаналітичних висновків, що відкриваються йому, але й нових політичних значень — словом, анархізму чи то нігілізму». Як твердить популярна фраза із «Minima Moralia» Адóрно[62]: «У психоаналізі немає нічого правдивого, окрім його перебільшень». Дивлячись на ситуацію під іншим кутом, Брейді беззаперечно погоджувалася із такою думкою. Райхові ексцеси показали істинну небезпеку психоаналізу: чумою, яку Фрейд привіз до Америки, на її думку, була анархія.