Читати книгу - "Таврований"

Вася Войцехович відірвався від друкарської машинки, запитав:

— Може, ще протримаємося?

Завжди врівноважений Базима раптом різко викрикнув:

— Може!? Все тягнемо на собі! Люди вибилися з сил. Хто і навіщо нас змушує рухатися в гори?! На вірну смерть!

В цей час до штабістів підійшов Ковпак.

Базима не став мовчати. Подивився в сторону комісара, який напівлежав поруч і не думав втручатися в конфлікт, голосно промовив:

— Сидір! Давай повертати назад, поки не угробили з’єднання.

— Ще один знайшовся. Нам приказали йти в гори. Понімаєте?! Москва наказала.

Базима розумів, що його слова відразу передадуть в УШПР, а, може, навіть в КДБ, але не стримався:

— Завтра Москва накаже знищити з’єднання. Ти це зробиш?

— Хвате, стратег хренов.

Знищити артилерію Ковпака переконували всім штабом. Нарешті, він здався. Промовив:

— Забрав Господь Бог теля, хай бере і корову.

Гармати встановили на гребені високого плато. Внизу виднілися розташування ворога.

Семен Васильович твердим голосом запитав у Бакрадзе:

— А боєприпасів багато?

— Півтора «бе-ка».

— Бе-ка, бе-ка. Говори по-людськи, — роздратовано сказав Ковпак.

— Багато, — відповів Бакрадзе, який з важким серцем готувався до майбутньої події.

— По розташуванням противника вогонь! — Скомандував Руднєв.

Коли закінчилися снаряди, Бакрадзе погладив стовбур однієї з гармат. Він ще був гарячим. Артилеристи відійшли в сторону. Відвернулися від гармат.

Руднєв зрозумів, що ще хвилина, і він не змусить людей виконати команду. Ковпак стояв віддалік і витирав сльози на очах. Бакрадзе обнімав гарячий ствол, не відчуваючи болю. Артилеристи збилися в купку.

— Гармати знищити! — Наказав комісар.

Артилеристи не рухались. Семен Васильович підійшов до гармати. Голосно сказав:

— Давид Ілліч! Допомагай!

Бакрадзе взявся за колесо. Разом з комісаром штовхав гармату до обриву. Тільки тоді на допомогу їм прийшли бійці.

Ковпак втік від усіх. Всівся під деревом. Тремтячими руками скрутив цигарку. По щоці Діда скотилася сльоза. Він втратив найдорожче, що цінував у цій війні.

Події розгорталися з кожним днем все драматичніше. Німці заглибилися в гори і з двох сторін прочісували ліс. Вони рухалися з півдня, від Яремчі і Ділятина, і півночі, з боку Пасічної. Вони прагнули оточити і знищити партизан, втягували їх у безперервні запеклі бої.

Німці не давали партизанам часу на відпочинок. Вдень вони вели наступ, ніч партизани використовували, щоб змінити місцеположення, бо сили були нерівні. Уже кілька діб бійці не відпочивали. Кілька діб вони харчувалися, чим доведеться: ягодами, травами, сирими грибами.

Іноді їм вдавалося діставати у місцевого населення продукти, але за неписаним законом їх віддавали пораненим. Поранених партизани несли на собі на саморобних носилках. Багато просили товаришів пристрелити не тільки від болю, а й від того, що їм було шкода своїх побратимів. Вони ледь пересували ноги.

Від обозу майже нічого не залишилося. Кавалерійський ескадрон, гордість з’єднання, перестав існувати. Його командир Саша Ленкін тепер ходив пішки, але не розлучався зі своїм батогом. За прикладом Діда, він ударяв ним по халяві чобота і розповідав вчорашній випадок. Вночі загинуло ціле відділення кіннотників.

Вони вигнали знесилених в горах коней на пасовище. Самі відразу заснули від втоми, залишивши вартового. Той теж заснув.

До них підкралися прикордонники. Кинджалами кололи сплячих. Тільки наймолодший Миша Семенистий, якого нещодавно прийняли в комсомол, прокинувся. Він відразу розібрався, в чому справа. Тихенько підібрався до коня, скочив на нього. Піддав ногами, але кінь ледь плентався.

Мишу вбила автоматна черга. Знівечені трупи на наступний день знайшли. Але поховати мертвих не було можливості. Скрізь був твердий ґрунт. Довелося загиблих засипати зверху камінням.

З кожним днем трупів додавалося. Деякі з них засипали камінням, деякі — листям, а частина так і залишилося лежати на землі, даючи поживу хижим тваринам і птахам.

Карателям вдалося в черговий раз оточити партизанів. Взяти їх у подвійне кільце. Перше проходило в горах, за ним пролягло зовнішнє кільце в довколишніх селах. Крігер не сумнівався у своїх силах. Він методично, з чисельною перевагою, затискав партизан в горах, намагаючись будь-що не випустити їх зі сталевих обіймів.

Свою операцію генерал планував закінчити до кінця липня. З самого ранку німці почали шалені атаки. До самого вечора розлючено бомбили ліс літаки. Партизани відбивалися з останніх сил. Тільки через кілька днів німці впритул наблизилися до гір Шевка і Синичка, де партизани тримали свою оборону.

Український штаб партизанського руху отримував тривожні вісті від Сумського з’єднання партизан. Загін залишився без обозу. Близько двохсот поранених несуть на руках. Люди кілька діб не спали і не їли. Закінчуються боєприпаси. Генерал Крігер все тісніше стискає кільце оточення. Сотні бійців особового складу назавжди залишилися в горах.

Радіозв'язок з з’єднанням був нестійким, що ще більше хвилювало генерала Строкача. Він насилу зміг передати радіограму: «Ще і ще раз вітаю з виходом в Карпати. Доповів головному керівництву, всі раді, задоволені, оцінюють ваш рейд, як одну з кращих і найважливіших операцій, проведених вами. Бажаю успіху в розгортанні під вашим керівництвом широкого народного партизанського руху на всій Карпатській Україні».

Більше нічим УШПР оточеним і виснаженим в горах партизанам допомогти не міг. Щоб відволікти увагу ворога, партизани просили Строкача бомбити об’єкти біля розташування з’єднання. Про посилку авіації в район Карпат не могло бути й мови.

Після бою на Синичці зібрався штаб. Всі втомлені, зголоднілі, обірвані, брудні, зарослі. Семен Васильович вперше за два роки розстебнув комір гімнастерки. Сказав без особливих вступів, звертаючись