read-books.club » Сучасна проза » Три товариші 📚 - Українською

Читати книгу - "Три товариші"

214
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Три товариші" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 108 109 110 ... 123
Перейти на сторінку:
він підняв руку: — Я вже буду насторожі! Спіймаю його наодинці без друзів, зовсім одного! Ти не бійся за мене.

Він нетерпляче виштовхнув мене з сидіння і миттю подався далі. Я розумів, що його вже ніщо не могло стримати. Розумів також, чому він не взяв мене з собою.

Заради Пат.

Готфріда б він узяв.

Я пішов до Альфонса. Він був єдиною людиною, з ким я міг поговорити. Хотів порадитися з ним, чи не можна було вжити якихось заходів. Але Альфонса не застав.

Заспана дівчина сказала мені, що з годину тому він пішов на збори. Я сів за стіл, щоб почекати його.

В ресторані не було нікого. Лише над стойкою горіла одна маленька лампочка. Дівчина знову сіла в куток і заснула. Я думав про Отто і про Готфріда, дивився у вікно на вулицю, освітлену повним місяцем, що повільно випливав з-за дахів, пригадав могилу з чорним дерев'яним хрестом та сталевим шоломом на ній, і раптом помітив, що плачу… Я витер сльози.

Невдовзі почулися тихі, швидкі кроки. Двері, що вели у двір, відчинились, і з них вийшов Альфонс, його обличчя блищало від поту.

— Це я, Альфонсе, — озвався я.

— Іди сюди, скоріш!

Я пішов слідом за ним у кімнату за стойкою праворуч. Альфонс підійшов до шафи і вийняв звідти два старі військові перев'язочні пакети.

— Перев'яжи мене, — сказав він, безшумно скидаючи штани.

У нього на стегні була розірвана шкіра.

— Схоже на те, ніби зачепило кулею, — сказав я.

— Так воно і є, — пробурчав Альфонс. — Ну вже, перев'язуй!

— Альфонсе, — спитав я, випрямляючись: — Де Отто?

— Звідки мені знати, де Отто, — похмуро відповів він, видавлюючи рану.

— Ви були не разом?

— Ні.

— Ти не бачив його?

— І не сподівався побачити. Розмотуй другий пакет і накладай. Тут лише подряпина.

Він возився біля рани й щось бубонів собі під ніс.

— Альфонсе, — сказав я, — ми сьогодні того… та ти знаєш… що Готфріда… бачили звечора, і Отто зараз розшукує його.

— Що? Отто? — Він одразу став уважнішим. — А де ж він? Тепер усе це ні до чого! йому треба забиратися звідти!

— Він не хоче їхати звідти.

Альфонс відкинув ножиці.

— Їдь туди! Ти знаєш, де він? Він повинен тікати звідти. Скажи йому, що за Готфріда ми вже розквитались. Я раніше за вас пронюхав! Ти ж бачиш оце! Стріляв, але я вдарив його по руці. Потім вистрілив сам. Де Отто?

— Десь у районі Менкештрасе.

— Слава богу. Він там уже давно не живе. А все-таки забери Отто звідти.

Я підійшов до телефону і подзвонив на стоянку таксі, де звичайно зупинявся Густав. Він саме був там.

— Густаве, ти можеш під'їхати до рогу Візенштрасе і Бельтовплаца? Швиденько! Я чекатиму на тебе там.

— Домовились. Через десять хвилин буду.

Я повісив трубку й повернувся до Альфонса. Він уже надів інші штани.

— А я й не знав; що ви катаєтесь там, — сказав він. Його обличчя ще й досі було мокре. — Було б краще, якби ви де-небудь сиділи. Щоб, на випадок чого, довести своє алібі. Все може трапитись, можливо, і вас потім питатимуть. Як знати…

— Ти краще подумай про себе, — сказав я.

— Ах, що там! — Він говорив швидше, ніж звичайно: — Я зустрів його насамоті. Чекав на нього в кімнаті. В альтанці, пристосованій для житла. Навколо — жодного сусіда. До того ж він змусив мене до самооборони: вистрілив перший, як тільки переступив поріг. Мені не потрібне ніяке алібі. А якщо буде треба, знайду десяток.

Альфонс поглянув на мене. Він сидів на стільці, повернувши до мене мокре, широке обличчя; його волосся злипалось від поту, великий рот трохи скривився, а його погляд важко було витримати — стільки муки, болю і любові раптом з'явилося в його очах.

— Ну, тепер Готфрід заспокоїться, — сказав він хрипко і тихо. — У мене було таке відчуття, що він досі не мав спокою.

Я мовчки стояв перед ним.

— Тепер іди, — сказав він.

Я вийшов через кімнату хазяїна ресторану. Дівчина все ще спала, шумно дихаючи. Місяць уже піднявся високо, і надворі було досить ясно. Я пішов на Бельтовплац. Вікна будинків блищали в місячному сяйві, мов срібні дзеркала. Вітер ущух. Було зовсім тихо.

Через кілька хвилин під'їхав Густав.

— Що сталося, Роберте? — спитав він.

— Сьогодні ввечері украли нашу машину. Кажуть, її недавно бачили в районі Менкештрасе. Давай проїдемо туди?

— Ну звичайно! — Густав ожив. — Чого тільки не поцуплять тепер! Що не день, то кілька машин. Але здебільшого вони катаються лише доти, поки є бензин, а потім кидають на дорозі.

— Еге ж, можливо, і з нашою така оказія.

Густав розповів мені, що скоро збирається одружитись. Має бути маля, і вже нічого не вдієш. Ми проїхали вздовж Менкештрасе, а потім вулицями впоперек.

— Он вона! — раптом вигукнув Густав.

Машина стояла в глухому, темному боковому провулку. Я виліз із таксі, взяв свій ключ і ввімкнув запалювання.

— Все в порядку, Густаве, — сказав я. — Спасибі, що підвіз мене сюди.

— А чи не зайти нам кудись випити по маленькій? — запитав він.

— Ні, сьогодні ні. Завтра. Мені треба швидше рушати звідси.

Я сунув руку в кишеню, щоб заплатити йому за проїзд.

— Ти збожеволів? — образився він.

— Ну, то спасибі, Густаве. Не затримуватиму тебе. До побачення.

— А що якби нам підстерегти й злапати того молодця, що стибрив машину — га?

— Ні, ні, він, певно, давно вже втік. — Мене раптом охопила шалена нетерплячка. — До побачення, Густаве!

— А в тебе ще є бензин?

— Є, досить. Я вже перевірив. Ну, доброї ночі!

Він поїхав. Я почекав деякий час, потім теж рушив, а вибравшись на Менкештрасе, ввімкнув третю швидкість і поїхав повільніше вздовж вулиці. Коли знову повернувся назад, на розі вже стояв Кестер.

— Що це значить?

— Сідай, — квапив я. — Тобі нічого стояти тут. Альфонс пронюхав раніше. Він… він уже знайшов його

— Ну?…

— Все… — сказав я.

Кестер мовчки сів у машину. Але не до керма. Він сів поруч зі мною, дещо підупалий, а я вів «Карла».

— Заїдемо до мене додому? — спитав я.

Він кивнув. Я дав газ і спрямував машину вздовж каналу. Вода лежала широкою срібною смугою. Склади на протилежному березі стояли в густій чорній тіні, але бруківка мерехтіла блідим ясноблакитним відблиском, і машина линула по ньому, наче по

1 ... 108 109 110 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Три товариші», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Три товариші"