Читати книгу - "Три товариші"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він нетерпляче виштовхнув мене з сидіння і миттю подався далі. Я розумів, що його вже ніщо не могло стримати. Розумів також, чому він не взяв мене з собою.
Заради Пат.
Готфріда б він узяв.
Я пішов до Альфонса. Він був єдиною людиною, з ким я міг поговорити. Хотів порадитися з ним, чи не можна було вжити якихось заходів. Але Альфонса не застав.
Заспана дівчина сказала мені, що з годину тому він пішов на збори. Я сів за стіл, щоб почекати його.
В ресторані не було нікого. Лише над стойкою горіла одна маленька лампочка. Дівчина знову сіла в куток і заснула. Я думав про Отто і про Готфріда, дивився у вікно на вулицю, освітлену повним місяцем, що повільно випливав з-за дахів, пригадав могилу з чорним дерев'яним хрестом та сталевим шоломом на ній, і раптом помітив, що плачу… Я витер сльози.
Невдовзі почулися тихі, швидкі кроки. Двері, що вели у двір, відчинились, і з них вийшов Альфонс, його обличчя блищало від поту.
— Це я, Альфонсе, — озвався я.
— Іди сюди, скоріш!
Я пішов слідом за ним у кімнату за стойкою праворуч. Альфонс підійшов до шафи і вийняв звідти два старі військові перев'язочні пакети.
— Перев'яжи мене, — сказав він, безшумно скидаючи штани.
У нього на стегні була розірвана шкіра.
— Схоже на те, ніби зачепило кулею, — сказав я.
— Так воно і є, — пробурчав Альфонс. — Ну вже, перев'язуй!
— Альфонсе, — спитав я, випрямляючись: — Де Отто?
— Звідки мені знати, де Отто, — похмуро відповів він, видавлюючи рану.
— Ви були не разом?
— Ні.
— Ти не бачив його?
— І не сподівався побачити. Розмотуй другий пакет і накладай. Тут лише подряпина.
Він возився біля рани й щось бубонів собі під ніс.
— Альфонсе, — сказав я, — ми сьогодні того… та ти знаєш… що Готфріда… бачили звечора, і Отто зараз розшукує його.
— Що? Отто? — Він одразу став уважнішим. — А де ж він? Тепер усе це ні до чого! йому треба забиратися звідти!
— Він не хоче їхати звідти.
Альфонс відкинув ножиці.
— Їдь туди! Ти знаєш, де він? Він повинен тікати звідти. Скажи йому, що за Готфріда ми вже розквитались. Я раніше за вас пронюхав! Ти ж бачиш оце! Стріляв, але я вдарив його по руці. Потім вистрілив сам. Де Отто?
— Десь у районі Менкештрасе.
— Слава богу. Він там уже давно не живе. А все-таки забери Отто звідти.
Я підійшов до телефону і подзвонив на стоянку таксі, де звичайно зупинявся Густав. Він саме був там.
— Густаве, ти можеш під'їхати до рогу Візенштрасе і Бельтовплаца? Швиденько! Я чекатиму на тебе там.
— Домовились. Через десять хвилин буду.
Я повісив трубку й повернувся до Альфонса. Він уже надів інші штани.
— А я й не знав; що ви катаєтесь там, — сказав він. Його обличчя ще й досі було мокре. — Було б краще, якби ви де-небудь сиділи. Щоб, на випадок чого, довести своє алібі. Все може трапитись, можливо, і вас потім питатимуть. Як знати…
— Ти краще подумай про себе, — сказав я.
— Ах, що там! — Він говорив швидше, ніж звичайно: — Я зустрів його насамоті. Чекав на нього в кімнаті. В альтанці, пристосованій для житла. Навколо — жодного сусіда. До того ж він змусив мене до самооборони: вистрілив перший, як тільки переступив поріг. Мені не потрібне ніяке алібі. А якщо буде треба, знайду десяток.
Альфонс поглянув на мене. Він сидів на стільці, повернувши до мене мокре, широке обличчя; його волосся злипалось від поту, великий рот трохи скривився, а його погляд важко було витримати — стільки муки, болю і любові раптом з'явилося в його очах.
— Ну, тепер Готфрід заспокоїться, — сказав він хрипко і тихо. — У мене було таке відчуття, що він досі не мав спокою.
Я мовчки стояв перед ним.
— Тепер іди, — сказав він.
Я вийшов через кімнату хазяїна ресторану. Дівчина все ще спала, шумно дихаючи. Місяць уже піднявся високо, і надворі було досить ясно. Я пішов на Бельтовплац. Вікна будинків блищали в місячному сяйві, мов срібні дзеркала. Вітер ущух. Було зовсім тихо.
Через кілька хвилин під'їхав Густав.
— Що сталося, Роберте? — спитав він.
— Сьогодні ввечері украли нашу машину. Кажуть, її недавно бачили в районі Менкештрасе. Давай проїдемо туди?
— Ну звичайно! — Густав ожив. — Чого тільки не поцуплять тепер! Що не день, то кілька машин. Але здебільшого вони катаються лише доти, поки є бензин, а потім кидають на дорозі.
— Еге ж, можливо, і з нашою така оказія.
Густав розповів мені, що скоро збирається одружитись. Має бути маля, і вже нічого не вдієш. Ми проїхали вздовж Менкештрасе, а потім вулицями впоперек.
— Он вона! — раптом вигукнув Густав.
Машина стояла в глухому, темному боковому провулку. Я виліз із таксі, взяв свій ключ і ввімкнув запалювання.
— Все в порядку, Густаве, — сказав я. — Спасибі, що підвіз мене сюди.
— А чи не зайти нам кудись випити по маленькій? — запитав він.
— Ні, сьогодні ні. Завтра. Мені треба швидше рушати звідси.
Я сунув руку в кишеню, щоб заплатити йому за проїзд.
— Ти збожеволів? — образився він.
— Ну, то спасибі, Густаве. Не затримуватиму тебе. До побачення.
— А що якби нам підстерегти й злапати того молодця, що стибрив машину — га?
— Ні, ні, він, певно, давно вже втік. — Мене раптом охопила шалена нетерплячка. — До побачення, Густаве!
— А в тебе ще є бензин?
— Є, досить. Я вже перевірив. Ну, доброї ночі!
Він поїхав. Я почекав деякий час, потім теж рушив, а вибравшись на Менкештрасе, ввімкнув третю швидкість і поїхав повільніше вздовж вулиці. Коли знову повернувся назад, на розі вже стояв Кестер.
— Що це значить?
— Сідай, — квапив я. — Тобі нічого стояти тут. Альфонс пронюхав раніше. Він… він уже знайшов його
— Ну?…
— Все… — сказав я.
Кестер мовчки сів у машину. Але не до керма. Він сів поруч зі мною, дещо підупалий, а я вів «Карла».
— Заїдемо до мене додому? — спитав я.
Він кивнув. Я дав газ і спрямував машину вздовж каналу. Вода лежала широкою срібною смугою. Склади на протилежному березі стояли в густій чорній тіні, але бруківка мерехтіла блідим ясноблакитним відблиском, і машина линула по ньому, наче по
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Три товариші», після закриття браузера.