Читати книгу - "Я, Богдан"

першим на Русі здобув звання Філософа. Чи то був перший бунтар нашої культури Данило Заточник, чи невідомий автор «Слова про загибель Руської землі», синівська Любов якого до рідної землі ще й нині лунає для нас у дивовижних словах: «О светло светлая и украсно украшенная земля Русская! Многими красотами ты обогащена, озерами многими, реками и колодезями досточестными, горами крутыми, холмами высокими, дубравами чистыми, полями дивными, зверьми различными, птицами бесчисленными, городами великими…»

Із яких місць вийшли всі ці великі сини своєї землі? З Києва чи Смоленська, із Галицько — Волинської землі чи з Новгорода і Суздаля, з Москви чи з Рязані — не ділимо їх по городах і землях, бо всі вони сприймаються як сини обох народів наших, а їхні голоси — як перегук древнього Києва і Новгорода, Чернігова і Рязані, Переяслава і Москви, як перегук віків, бунтівливих умів і невпокорених сердець.

«Виграєш — битви, а треба вигравати долю», — лунали мені ці слова старого волопаса безугавно, ставали переді мною, мов думка втілена, жива, дотикальна, незнищима. Кажуть, буцімто думку людську незмога побачити. А скільки ж бачив я тих думок упродовж свого довгого життя! Падали, мов камінь, тяжкі й згорьовані; народжувалися в муках, як діти; ясніли личками теж, як діти, злітали до самого неба на сяйливих крилах мрії або пісні; та не всі, бо були й такі, що повзли по — зміїному, були забрьохані й зачервивілі, тхнули пекельним чадом і сіркою Вельзевуловою, смерділи потом і непідтертим гузном. Думки нагадували людей, тільки переважали їх своїм числом, своєю незліченністю, тому й видавалися завжди невловимими, невидимими й неосягальними. Однак бували часи, коли з безлічі думок народжувалася одна, і належала вона вже й не одному чоловікові, а всьому народові, і хто мав щастя бачити ту думку, той ставав справді великим.

Знов і знов у моїй черкаській самотині ставала мені перед очима та ніч волопасова, коли зблискувало довкруж небо, червоно загорявся весь простір, згасав безсило, а тоді знову й знову вперто загорявся і зблискував, прагнучи здолати темряву й невідомість. Так билася думка всього народу нашого цілі століття і ніяк не могла загорітися, охопити все небо і землю, запалити, засяяти, возвеличитися, возрадуватися: «Ось воно! Знайдено!»

Хіба не було таких тернових ночей у Наливайка, в Лободи, в Острянина й Гуні? Та не загорілося, не спалахнуло, зостався лиш перетлілий блиск у наших душах.

Доля і недоля, нелюдські утиски уніатів над православними змусили битися над думкою про врятування народу вже й отців церкви. Ще я свдів у стамбульській неволі, а вже Ісая Копинський гукав з Києва: «Волимо під православного царя!» Згодом Іов Борецький за намовою брата свого Андрія вкупі з козаками благав царя московського прийняти нашу ієрархію і козацьке військо до себе, бо їм, опріч царської землі, ніде дітись.

Історія ставала мені перед очима, історія — не так знання, як мудрість і нагадування, цілі ряди князів Гедимінового роду, які відбили Київ у монголо — татар, а тоді прагли повернути йому давню велич.

Один з синів Ольгерда, Володимир, хотів відновити митрополичу кафедру в Києві, коли ж Вітовт захопив Київ і передав княжіння Скиргайлу Ольгердовичу, Володимир вдався за допомогою до московського князя Василія Дмитровича. Шістдесят років згодом його онуки Симеон і Михайло Олельковичі звернулися до великого князя Казимира Ягайловича з вимогою розділити між ними київську землю на правах вітчини, але Казимир відмовив їм, сказавши, що дід їхній Володимир бігав на Москву і тим пробігав вітчину свою Київ.

Михайло Олелькович разом з князем Федором Бєльським пробували відторгнути руські землі від Литви й приєднати їх до Московського князівства, але їх видали, слуги, Бєльський встиг утекти за московський рубіж, а Михайлу Олельковичу кат відрубав голову перед Драбською брамою київського замку.

Останню спробу вдатися під руку московського князя зробив князь Михайло Глинський, якому помагали вже й козаки Остафія Дашкевича, але не мав достатньої сили, щоб стати проти короля Зигмунда, і так само вимушений був ховатися в московську землю.

Багато віків билася думка, були в мене великі попередники, та ніхто не зміг переступити меж своїх можливостей, я ж відчував, що дано мені буде се, бо я розростався до безмежності, ставав мовби народом цілим, і мій голос мав стати його гучним голосом, а його думка — моєю думкою.

Звали тепер мене усі батьком, бо були тільки моїми дітьми. Весь народ — мої діти. Благословенні будьте, діти мої, і земля наша теж хай буде благословенна. Дайте цій землі міцну і справедливу владу, якої вона не мала з часів всесвітнього потопу, і вона нагодує весь світ. Та чи ж буває влада справедливою? Може, досить лиш міцної? А може, в міцності влади — її найвища справедливість? Бо в сваволі справедливості шукати годі. Тбді запановує право сильного і кривди множаться, як сарана летюча.

Я думав, і плакав, і прикликав До себе всю землю свою, всіх людей своїх на поміч і на пораду.

Старовинну пісню заспіваю разом з вами і заплачу так само разом з вами, бо я — це виг а ви — це я. «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш…» Або про Байду: «Твоя дочка поганая, гей, а твоя віра, віра проклятая!» О пісне наша і мово наша! Де ж ти пролунала, де задзвеніла, заспівала й затужила? У співі матері над колискою, в стогонах умираючих серед степу широкого, в думі тяжкій, в жарті невмирущім? А може, й у грамотках незнаних, у козацьких літописцях, розвіяних попелом, у посланнях, які народжувалися в години грізні й криваві, після страшних поразок і ще страшніших перемог, бо й там і там ллється кров, а розлиття крові людської завжди страшне і вічно непростиме. Вічно непростиме.

Я писав усю ту ніч. Хто писав, той знає, який се труд і яка се мука. Пишуть три персти, а болить усе тіло. Та коли душа радується, тоді забуваєш про тіло, мовби й немає його, ніби ти й не чоловік, а небожитель.

Я писав:

«Найясніший, велможний і преславний царю московский, а нам велце милостивий пане і добродію.

Подобно с презреня Божого тоє ся стало, чого ми сами собі зичили і старалися о тоє, абихмо часу теперішного могли през посланцов своїх доброго здоров’я вашей царской велможности навідити і найнижший поклун свой отдати. Ажно Бог всемогущий здарив нам от твоего царского величества посланцув, хоч не до нас, до пана Киселя посланих в потребах его, котрих товариші наші