Читати книгу - "20 000 льє під водою"

Двадцятого квітня ми пливли на глибині тисячі п'ятсот метрів. Найближчою землею виявився Лукайський архіпелаг — група островів, розкиданих в океанському просторі. Скелі були заслані густою рослинністю — гігантськими бурими ламінаріями і надзвичайно довгими фукусами, рослинами, гідними титанічного підводного світу.

Ми — Консель, Нед Ленд і я — розмовляли про ці колосальні рослини. І поступово наша розмова перейшла на обговорення гігантських страшних тварин, адже перші були створені для поживи других. Але серед цих підводних джунглів я помітив лише декілька членистих представників тварин з груп короткохвостих, довголапих ламбрів, лілуватих крабів і кліосів, що живуть у морських водах поблизу Антильських островів.

Було близько одинадцятої години ранку, коли Нед Ленд звернув мою увагу на те, що серед величезних водоростей рухається, вочевидь, якась страшна тварина.

— Так, — сказав я, — тут багато печер, зручних для спрутів, і я навіть не здивуюся, якщо побачу тут цих страховиськ.

— Та які це вони страховиська? — здивувався Консель. — Це звичайні кальмари з класу головоногих, тільки великі.

— Ні, — заперечив я, — це дуже, дуже великі спрути. Але чомусь я нічого не бачу, мабуть, нашому Недові Ленду привиділися щупальця.

— Як шкода, — розчаровано промовив Консель. — Я б дуже хотів побачити справжнього велетенського спрута, такого, що може затягнути на морське дно цілий корабель! Цих тварин ще називають крак…

— Крах! — іронічно закінчив замість Конселя Нед Ленд.

— Кракени, — цілком серйозно виправив товариша Консель, ігноруючи його слушний жарт.

— Ніколи не повірю, що такі тварини існують, — вже без іронії сказав Нед Ленд.

— Це ж чому? — запитав Консель. — Адже екіпаж «Авраама Лінкольна» повірив у розповідь професора про нарвала.

— Так… і помилився! — випалив Нед Ленд.

— Це знаємо тільки ми, — зауважив Консель. — А скільки людей на землі ще і досі, напевне, вірять у велетенського нарвала!

— Взагалі, це можливо, — сказав я, — але я повірю в існування велетенських спрутів лише тоді, коли побачу їх на власні очі.

— То навіть сам пан професор не вірить в існування гігантських спрутів? — здивувався Консель.

— Та хто взагалі у них вірить! — іронічно промовив Нед Ленд.

— А таки вірять, друже Неде, — зауважив я.

— Напевно не рибалки! От хіба що вчені!

— Мені шкода вас розчаровувати, але й рибалки також!

— Хай хто собі як хоче, — заговорив серйозно Консель, — а особисто я бачив, як один такий головоногий потягнув на дно своїми щупальцями велике судно.

— Ви самі це бачили? — запитав канадець.

— Сам бачив, — відповів Консель.

— На власні очі?

— На власні очі.

— І де ж це було, скажіть, будьте ласкаві?

— У Сан-Мало, — відповів Консель.

— У гавані? — насміхався Нед Ленд.

— Не в гавані, а в церкві.

— Ах, у церкві! — вигукнув канадець.

— Так, у церкві, друже Неде. Там на стіні висіла картина із зображенням такого спрута.

— Усі почули?! — вигукнув Нед Ленд, регочучи. — Пан Консель виріши пошити нас у дурні.

— Формально він має рацію, — захистив я свого слугу. — Я про цю картину чув. Її сюжет живописець позичив із легенди, але ж легенди — це порожній звук для природознавців! Особливо, коли йдеться про всіляких страховиськ, народна творчість не знає меж. Древні вірили у те, що існують гігантські спрути. Олаф Великий, наприклад, розповідав про спрута, який буцімто був цілу милю завдовжки і взагалі виглядав не як тварина, а як острів. Ось про який неймовірний випадок мені доводилося чути. Одного разу єпископ Нідросський надумав відправити обіднє служіння на величезній скелі. Коли служіння завершилося, скеля попливла, а потім пірнула у море: виявилося, що то була не скеля, а спрут.

— Тільки й усього? — запитав канадець.

— Ні, — відповів я. — Інший єпископ, Понтоппідам Берґенський, також розповідав про гігантського спрута. Він стверджує, що на ньому могли проводитися навчання цілого кавалерійського полку!

— Але ж вони і брехуни, ці древні єпископи! — вигукнув Нед Ленд.

— Не лише вони про це говорили. Античні натуралісти також згадують про неймовірно великих страховиськ, у яких паща — як ціла затока, а самі вони не змогли б пройти через Ґібралтарську протоку.

— От і чудово! — зауважив канадець.

— Але чи є бодай частка істини в усіх цих неймовірних розповідях? — запитав Консель.

— Ані йоти, — запевнив я. — Істина лише в тому, що ці розповіді через свій неправдоподібний зміст можуть претендувати хіба що на статус міфів або, у кращому випадку, легенд чи просто небилиць. Хоча для того, аби автор таких розповідей міг зробити з мухи слона, потрібна як мінімум муха. Ми не можемо заперечувати, що серед спрутів і кальмарів є створіння дуже великих розмірів, які, проте, менші за найменших китоподібних. Рибалки нерідко бачать у морі спрутів, які сягають майже двох метрів у довжину. А природознавці стверджують, що такі спрути мусять мати відповідні щупальця. Наприклад, якщо довжина спрута становить шість футів, то його щупальця не можуть бути коротшими, ніж двадцять сім метрів. Погодьтеся, цього досить, щоб здаватися страшним…

— Але хіба є докази, що такого спрута хтось упіймав у наш час? — запитав канадець.

— Впіймали чи ні, проте моряки часто їх бачать. Один мій друг, капітан Поль Бос із Гавра, запевняв, що на власні очі бачив у Індійському океані страхітливих величезних спрутів. Але найбільш вражаючий випадок, у який, скажу відверто, немає підстав не вірити, стався буквально декілька років тому, а точніше у 1861 році.

— І що ж це за випадок? — поцікавився Нед Ленд.

— А ось послухайте. У 1861 році на північний захід від Тенеріфа, приблизно на тій самій широті, на якій зараз перебуваємо ми, екіпаж сторожового корабля «Алектон» помітив жахливого кальмара, що пропливав неподалік. Командир Буге підплив до тварини і атакував її, кидаючи гарпуни і стріляючи з рушниці. Але все було намарно — гарпуни і кулі проходили крізь м'яке тіло кальмара, як крізь драглисту масу. Після декількох невдалих спроб матроси накинули на кальмара мертву петлю. Петля ковзнула по тілу до хвостових плавців і затягнулася. Тоді екіпаж спробував витягнути кальмара на борт, але той був такий важкий, що шнурок перетер його хвіст — і безхвоста тварина пішла під воду.

— Нарешті бодай хоч один факт, — сказав Нед Ленд.

— Та ще й беззаперечний, мій любий Неде, — промовив я. — Після того випадку наука отримала подарунок — свідчення про невідомий доти вид спрута, який було названо «кальмаром Буге».

— Він був величезний? Який завдовжки? — випитував канадець подробиці.

— Приблизно шість метрів? — запитав Консель, стоячи біля ілюмінатора і поглядаючи крізь нього на