Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Даґні думала, що може зректися залізниці, може знайти спокій тут, у лісі. Але вона могла збудувати шлях, дійти до дороги внизу, відновити її, а потім опинитися біля власниці магазину у Вудстоці, й це вже означало б кінець. Порожнє біле обличчя, що мляво й апатично дивиться на всесвіт, поклало би край її зусиллям. «Чому?» — чула вона свій власний крик. Відповіді не було.
Тоді залишайся тут, аж поки відповіси, думала Даґні. Ти не маєш куди йти, не можеш рухатися, ти не можеш визначити правильний шлях, поки… поки не вибереш місця призначення.
Траплялися довгі, тихі вечори, коли те, що примушувало її сидіти нерухомо і вдивлятись у недосяжну далечінь у вибляклому світлі півдня, було тугою за Генком Ріарденом. Вона прагнула побачити його непохитне обличчя, впевнене обличчя, побачити, як він ледь усміхнено дивиться на неї. Але Даґні знала, що не зможе побачитись із ним, аж доки не виграє своєї битви. Його усмішку ще треба було заслужити: вона мала адресуватися суперникові, що міряється з Ріарденом силами, а не побитій болем нікчемі, яка прагне шукати в цій усмішці полегшення, отже, руйнуючи її значення. Він міг допомогти їй жити, але не міг допомогти вирішити, заради чого їй варто продовжувати життя.
Починаючи від того ранку, коли відзначила у своєму календарі 15 травня, Даґні почала відчувати легку тривогу. Вона змушувала себе часом слухати новини, але там не згадували його імені. Страх за Ріардена був останньою ланкою, що поєднувала її з містом: Даґні звертала погляд до обрію на півдні, вела ним уздовж дороги, що пролягала біля підніжжя пагорба. Вона виявила, що чекає його приїзду. Прислухається до звуку двигуна. Але єдиний звук, що вряди-годи породжував у ній марну надію — це раптове тріщання гілок, зламаних крилами великого птаха, що злітав у небо.
Був іще один зв’язок із минулим, іще одне запитання без відповіді: Квентін Деніелс і двигун, що він його намагався відбудувати.
Як і щомісяця, 1 червня вона муситиме виписати йому чек. Чи слід розповідати, що вона звільнилася, що двигун більше ніколи не буде їй потрібен, що він ніколи не буде потрібен світові? Чи слід їй сказати, щоб він припинив роботу, щоб дозволив залишкам двигуна зотліти серед купи сміття, як було з тим, що їй пощастило знайти? Вона не могла себе до цього змусити. Це було ще складніше, ніж покинути залізницю. Цей двигун, думала вона, це не зв’язок із минулим: це зв’язок із майбутнім. Його знищення стало б навіть не вбивством, а самогубством: наказавши припинити роботу над ним, вона б поставила підпис під вироком про те, що попереду немає жодного місця призначення.
«Але ж це неправда, — думала Даґні, стоячи на порозі своєї хатинки вранці 28 травня, — це неправда, що у майбутньому немає місця для найвищих досягнень людського розуму. Це ніколи не може стати правдою». Хоч яка була б її проблема, це переконання завжди залишиться з нею: непорушна впевненість, що зло — неприродне і тимчасове. Цього ранку вона відчула це чіткіше, ніж будь-коли: певність у тому, що потворність людей із міста і потворність її страждань — минущі й випадкові, натомість осяйне відчуття надії всередині від споглядання залитого сонцем лісу, відчуття нескінченної обіцянки — постійне і реальне.
Вона стояла на порозі й курила. З кімнати по радіо долинали звуки симфонії часів її дідуся. Даґні майже не слухала, ловлячи тільки плин акордів, що, здавалося, підкреслювали повільне кружляння диму з її сигарети і рух її руки, яка час від часу підносилась до вуст. Даґні заплющила очі і нерухомо стояла, відчуваючи на своєму тілі сонячні промені. Оце так досягнення, подумала вона: насолоджуватися моментом, не дозволяти спогадам про біль затуманювати її здатності відчувати цю мить; поки вона здатна зберігати в собі це відчуття, їй вистачить пального, щоб продовжувати рух.
Спершу вона практично не звернула увагу на шум, що пробивався крізь музику, мов скреготання старого запису. Перше, що дійшло до свідомості, — як раптово смикнулася її власна рука, відкидаючи вбік цигарку. Це сталося тієї ж миті, коли прийшло розуміння, що шум стає дедалі гучніший, — і це гуде двигун. І тоді Даґні зрозуміла, що сама собі не зізнавалась у тому, як сильно вона хотіла почути цей звук, як відчайдушно чекала на Генка Ріардена.
Вона почула власний сміх: стриманий, обережний і тихий, наче Даґні не хотіла потурбувати металеве дзижчання машини, що їхала догори гірською дорогою.
Дороги вона не бачила, єдиний доступний для огляду шматок — невеликий відрізок під аркою гілок біля підніжжя пагорба, але Даґні стежила за наближенням машини, прислухаючись до дедалі гучнішого, владного зусилля двигуна, що підкорював схили, та скреготання шин на вигинах шляху.
Під аркою з гілок машина зупинилася. Даґні не впізнала її: це не був чорний «гаммонд», а видовжений сірий автомобіль із відкидним дашком. Вона побачила, як звідти вийшов водій. Присутність тут цього чоловіка була немислимою. Це був Франциско д’Анконія.
Шок, який Даґні відчула, не можна було назвати розчаруванням, — радше усвідомленням, що розчарування тут недоречне. Даґні відчула запал та химерне урочисте завмирання: до неї наближалося щось невідоме, і водночас — неймовірно важливе.
Франциско ішов швидко. Прямуючи до пагорба, він піднімав голову, щоб роздивитися. Побачивши її угорі, на порозі хатинки, він зупинився. Даґні не могла прочитати виразу на його обличчі. Тривалий час він стояв
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або», після закриття браузера.