Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

Мікс поспішно вийшов. За двадцять хвилин він з'явився у дверях, обличчя його сяяло.

— Вона там! — закричав він. — Жива і здорова! Скажіть, скільки я вам винен?

— Два долари, — сказав Джагінс.

Коли Мікс розплатився і пішов, Шемрок Джолнс, торсаючи в руках капелюх, став перед Джагінсом.

— Боюсь, що це нескромно з мого боку… — плутано забурмотів він. — Але якби ви були такі люб'язні… чи не згодилися б ви…

— Чому ж ні, — благодушно озвався Джагінс. — Із задоволенням розкажу, як це робиться. Пам'ятаєте ви прикмети місіс Снайдер? Тоді скажіть, чи мислиме діло, щоб подібна особа не замовила в розстрочку збільшену пастельну копію своєї фотографії? Найбільша в Америці майстерня, яка цим займається, розташована якраз за рогом. Я туди зайшов і списав її адресу з книги замовлень. От і все.

Споріднені душі

Злодій швидко сковзнув у вікно і завмер, намагаючись освоїтися з обстановкою. Усякий злодій, що поважає себе, спочатку освоїться серед чужого добра, а потім вже почне його привласнювати.

Злодій знаходився у приватному особняку. Забиті парадні двері та непідстрижений плющ підказали йому, що хазяйка дому сидить тепер десь на мармуровій терасі, яку омивають хвилі океану, і пояснює сповненому співчуття молодому чоловікові у спортивному морському кашкеті, що ніхто ніколи не розумів її самотньої й піднесеної душі. Освітлені вікна третього поверху в поєднанні з кінцем сезону у свою чергу свідчили про те, що хазяїн уже повернувся додому і скоро вимкне світло і відійде на сон. Бо вересень — така пора в природі і в житті людини, коли кожен доброчесний сім'янин доходить висновку, що стенографістки і кафе на дахах — марнота і суєта, і, відчувши в собі потяг до благопристойності та моральної досконалості, як цінностям більшим, починає чекати повернення додому своєї законної половини.

Злодій запалив цигарку. Прикритий долонею вогник сірника освітив на мить те, що було в ньому найвидатнішого, — довгий ніс та випнуті вилиці. Злодій належав до третього різновиду. Цей різновид ще не вивчений і не набув широкого визнання. Поліція познайомила нас тільки з першим та другим. Класифікація їх надзвичайно проста. Відмітною прикметою слугує комірець.

Якщо на спійманому злодії не вдається знайти накрохмаленого комірця, нам повідомляють, що це найнебезпечніший виродок, украй аморальний, і одразу виникає підозра: чи не той це закоренілий злочинець, який 1878 року поцупив наручники з кишені полісмена Хеннессі і нахабно уникнув арешту.

Представник другого широко відомого різновиду — це злодій у накрохмаленому комірці. Його зазвичай називають злодієм-джентльменом. Удень він або снідає в смокінгу[366], або розгулює, переодягнувшись шпалерником, увечері ж береться до свого основного, мерзотного заняття — пограбування квартир. Мати його — вельми багата, поважна леді, що проживає у найреспектабельнішому Оушен-Гроув, і, коли його перепроваджують до тюремної камери, він передусім вимагає собі пилочку для нігтів та «Поліцейську газету». У нього є дружина в кожному штаті і наречені по всіх територіях, і газети серіями друкують портрети жертв його матримоніальної пристрасті, використовуючи для цього вилучені з архіву фотографії недужих осіб жіночої статі, від яких відмовилися всі лікарі і які дістали зцілення від одного флакона патентованого засобу, відчувши значне полегшення після першого ж ковтка.

На злодії був синій светр. Цей злодій не належав ні до категорії джентльменів, ні до категорії кухарів із Пекельної Кухні. Поліція, поза всяким сумнівом, зайшла б у глухий кут, якби спробувала його класифікувати. Їй ще не доводилося чути про солідного, статечного злодія, що не виявляє тенденції ані опуститися на дно, ані злетіти надто високо.

Злодій третьої категорії почав крадькома просуватися вперед. Він не носив на обличчі маски, не тримав у руці потайного ліхтарика, і на ногах у нього не було черевиків на каучуковій підошві. Натомість він запасся револьвером тридцять восьмого калібру і задумливо жував м'ятну ґумку.

Меблі в будинку ще стояли в чохлах. Срібло було прибрано подалі — у сейфи. Злодій не розраховував на надто багатий улов. Шлях його лежав до тьмяно освітленої кімнати третього поверху, де хазяїн дому спав тяжким сном після тих утіх, які він так чи інакше мусив знаходити, аби не загинути під тягарем самотності. Там і слід було «помацати», щоб одержати чесну, законну, професійну поживу. Можливо, знайдеться трохи грошей, годинник, шпилька з коштовним каменем… одне слово, нічого надзвичайного чи виняткового. Просто злодій побачив розкрите вікно і вирішив спробувати щастя.

Злодій нечутно прочинив двері у слабо освітлену кімнату. Газовий ріжок був прикручений. На ліжку спала людина. На туалетному столику безладно валялися різні предмети — пачка зім'ятих банкнотів, годинник, ключі, три покерних фішки, кілька зламаних сигар і рожевий бант. Тут же стояла пляшка газованої води, припасена на ранок для прояснення мізків.

Злодій зробив три обережні кроки в напрямку до столика. Сплячий жалібно застогнав і розплющив очі. І миттю сунув праву руку під подушку, але не встиг витягти її назад.

— Лежати тихо! — сказав злодій нормальним людським голосом. Злодії третьої категорії не говорять свистячим шепотом. Чоловік у ліжку подивився на дуло націленого на нього револьвера і завмер.

— Руки вгору! — наказав злодій.

У чоловіка була каштанова з сивиною борідка клином, як у дантистів, що рвуть зуби без болю. Він справляв враження солідного, поважного обивателя і був, очевидно, вельми жовчним, а тепер ще й особливо розсердженим та обуреним. Він сів у ліжку і підняв праву руку.

— Анумо, другу! — сказав злодій. — Може, ви стріляєте лівою. Ви вмієте рахувати до двох? Ну, мерщій!

— Не можу підняти цю, — сказав обиватель із болісною гримасою.

— А що з нею таке?

— Ревматизм у плечі.

— Гострий?

— Був гострий. Тепер хронічний.

Злодій із хвилину стояв мовчки, тримаючи ревматика під прицілом. Він подивився крадькома на туалетний столик із розкиданою на ньому здобиччю і знову, розгубившись, втупився в чоловіка, що сидів у ліжку. Раптом його обличчя теж викривила гримаса.

— Припиніть корчити міни! — роздратовано гримнув на нього обиватель. — Прийшли грабувати, так грабуйте. Забирайте, що там на туалеті.

— Перепрошую, — сказав злодій з усмішкою. — Мене ось теж скрутило. Вам, знаєте, пощастило — адже ми із ревматизмом давні приятелі. І теж у лівій. Усякий інший на моєму місці продірявив би вас наскрізь, коли ви не підняли свою ліву клішню.

— І давно у вас? — поцікавився обиватель.

— П'ятий рік. Та тепер уже не відчепиться. Варто тільки набути цю втіху — пиши пропало.

— А ви