Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

– Її зараз в селі немає, довелося поїхати, щоб не відповідати на зайві запитання незнайомих людей. Голова… неважливо. Мені сказали, ви шукали її?

– Та-ак, – протягнув Павло. – Шукав. Мені потрібно…

– Так-так, я зрозумів, – сказав чоловік. – Ходімо, тільки швидко. Я вам покажу.

Вони спустилися від дороги вниз на узбіччя, пройшли, спотикаючись, метрів п’ятсот випаленим полем і вийшли знову на дорогу, ближче до перехрестя.

– Ось там, дивіться. Бачите? Це одна могила, там двох Тетяна прикопала, неглибоко, щоб легко було викопати, ну і щоб собаки не дістали. А ще один, той, що з вантажівки – він далі лежить. Там хрест з гілочок, легко знайти. Просто запам’ятайте це перехрестя і цей старий колодязь.

– А тут вода є? – у Павла пересохло в роті.

– Ні, тут води давно немає, висохло все. Воду для пиття нам переважно привозять.

– Ага, я в курсі, я місцевий, зі Сніжного. А мені сказали, що у тій, другій могилі з «камазу» мусить бути двоє людей поховані.

Чоловік знизав плечима:

– Я знаю тільки те, що мені Тетяна переповіла. Вона так і думала, що хтось мусить приїхати, тому все так у подробицях розповіла.

– Дякую вам, – Павло не чув себе від радощів, як вдало все вийшло. Він хотів швидко сісти в машину і їхати за Петрухою, але чоловік його зупинив:

– Ви краще труну з даху згвинтіть, і приховайте поки. А то в пітьмі можуть за бетеер або танк прийняти. Та і навіщо зайві запитання?

Удвох вони акуратно розмотали від багажника дріт і віднесли труну за старий колодязь, надійно заховавши під кущі.

– Спасибі вам, – подякував Павло. – Допомогли.

– Нема за що. Я – вчитель у місцевій школі, викладаю історію України. Непостійна дисципліна у нас, – сказав і гірко посміхнувся. – Але я вірю в людей! Людям потрібно допомагати!

«А я – ні! – в думках відповів Павло, вже сідаючи за кермо. – Я вірю в техніку. За нею потрібний лише правильний догляд, руки й інструменти, а людей хоч доглядай, хоч ні, все одно ламаються». Розтираючи щоки і позіхаючи, він майже засинав за кермом і тому сильно не газував. Він здригнувся, лише проїжджаючи Червоносільське, точніше те, що від нього залишилося – зруйновані будинки. Практично всю дорогу фари вихоплювали на узбіччі залишки спаленої й розбитої техніки: танки, бетеери, вантажівки, легковики – все перетворилося на купу металобрухту, і навіть страшно було уявити, що сталося з людьми, які їхали в них. Але Червоносільське Павла вразило по-справжньому – колись він працював у цьому маленькому селі, ремонтував батькам якогось донецького підприємця будинок. Тепер цього маленького села практично не існувало. Павло відчув, як по спині пробігли мурашки. Він уявив, як із кожним днем із лиця землі зникає по одному селу, як війна, наче гниль розповзається по яблуку, розповзається по планеті, а він разом із дружиною і малими дітьми біжить – прокидаються кожного ранку у новому місці, збирають поспішно речі й знову їдуть світ за очі, під ухання артилеристських канонад й спалаху пожеж. Йому стало по-справжньому страшно, він здригнувся, і з усієї сили натиснув на педаль газу так, що вже хвилин через п’ять дістався до околиці Многопілля і підібрав в обумовленому місці добряче зарядженого горілкою Петруху:

– А де лопата і кирка? – суворо запитав, обійнявши старого кореша.

– Все тут, хе-хе. Не хвилюйся, шеф! Ось воно, ціле і неушкоджене, – Петруха дістав обмотані ганчірками, щоб не дзвенів метал, інструменти з кущів. – Змерз, як собака! Де тебе носило півночі, дебіл?!

Організаційними питаннями – батюшка, сільрада, довідки, кладовище – займався батько. Розраховували, що Андрія привезуть наступного дня до вечора: спочатку в морг райцентру, а на ранок військові звідти відправлять труну в село – прощатися.

Олена Миколаївна, організувавши експедицію на схід, немов ураз утратила всі сили, і цілий день сиділа на дивані або на лавці біля двору і забавляла онука. Малий Сашко, точна копія батька – так само білявий і допитливий, такий же міцний в кістці, за літо сильно витягся і подорослішав, дитячий триколісний велосипед йому став малим, і він швидше не їхав уже на ньому, а біг, відштовхуючись від землі ногами. Зі всіх п’ятьох Гончаруків – матері, батька, дружини, сестри і, власне, себе – тільки він був безтурботним і спокійним у ці дні. Олена Миколаївна відчувала, коли б не ця маленька світла пухнаста копія Андрія, вона, напевно, вже з’їхала б із глузду. Вона слухала, як онук сміється, як невміло поки розмовляє, як ображається, як дає і як просить – і після декількох днів суцільного відчаю тепер знову знала, для чого мусить жити.

Невістка клопотала по господарству. З весни, з початку війни, коли чоловік став їздити у відрядження на Донбас, за п’ять з половиною місяців, вони бачилися, якщо все скласти і порахувати, днів сім-десять, не більше. Тому продовжувати винаймати квартиру в районному центрі, витрачати там гроші не мало жодного сенсу, тим більше вона не працювала. «Молочко тут, сирок, яєчка, сметанка, – перераховувала свекруха переваги переїзду, умовляючи невістку. – Річка, повітря свіже, місця в хаті повно, кімната вільна. А там що? Пил, машини і калюжі точно ж такі, як і у нас, дарма, що на асфальті; в квартирі – чотири стіни, та ще і гроші за неї плати!» Втім, не гроші вирішували. Андрій, коли приїжджав у коротку відпустку – на день або навіть просто переночувати – однак, хоч на годину, а мотався до батьків. Отже, з усіх боків переїхати виходило правильнішим.

Цілий день вони чекали. Станіслав строго наказав самим не дзвонити в жодному випадку, навіть якщо є термінові новини – краще написати есемеску. Сам він подзвонив лише пару разів: коли проїхали українські блокпости і коли повернувся до друга в Старобельськ:

– Тепер лише чекатимемо, мамо. У нього все є: гроші, вода, сигарети, бензин. Аби голова на плечах залишалася.

– А як могилу не знайде? Що тоді?

– Він місцевий, мусить знайти. Хлопчина тертий. Бачили татуювання на пальцях? Такі на зонах малоліткам б’ють.

– Стасе, а раптом…

– Мамо! Раптом – не раптом, ми йому вже нічим не допоможемо. Ми все, що могли, зробили. Тепер чекаймо. Будуть новини – подзвоню.

Після цього настала тиша.

Між собою вдома ввечері вони вже нічого не обговорювали. Чи то боялися відлякнути удачу, чи то не хотіли, щоб гора відчаю знову покотилася вниз, змітаючи на своєму шляху все: логіку, турботу, здоровий глузд, невідкладні справи. По-хорошому, то потрібно було б лягати спати, щоб уранці прокинутися і зустріти, як годиться, сина.