Читати книгу - "Майстер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чому вона повернулася? — запитала Пеґґі.
— Маєш на увазі, повернулася до свого чоловіка?
— Чому вона це зробила?
Лепті здавалася майже сердитою. Генрі сів навпроти неї і спробував подумати, знаючи, що нізащо у світі не повинен говорити, що коли вона стане старшою, то й сама зрозуміє, що деякі рішення, особливо ті, котрі стосуються обов’язку чи самоусунення, часто буває легше прийняти, ніж інші, які можуть здатися єдино правильними юній дівчині з багатою уявою.
— Будь-кому важко,— почав Генрі,— прийняти життєво важливе рішення, що вимагає стрибнути в невідомість. Ізабель, котра поїхала до Європи, залишивши в Олбані всю свою родину, а потім, попри загальні застереження і без подальших роздумів, вийшла заміж за Осмонда, ніби стрибнула в невідомість. Такі вчинки вимагають від нас хоробрості та рішучості, але, водночас, вони можуть і позбавити нас інших можливостей. Набагато простіше виявити хоробрість один раз, аніж бути сміливою все своє життя. У її випадку, вдруге зробити це виявилося неможливим. Подібні вчинки вимагають від нас сили волі та міцних нервів, яких ми часто не маємо, що вже й казати про Ізабель Арчер із Олбані.
Доки Пеґґі обмірковувала сказане дядьком, зверху, із кімнати, у якій спали Вільям і Еліс, почувся якийсь шум. Скидалося на те, що хтось із них упав із ліжка. А потім вони почули Вільямів голос, його крики та стогони, що супроводжувалися тихими вмовляннями та проханнями Еліс. Аж ось почулося, ніби хтось гупає чимось важким об підлогу. Пеґґі звелася на ноги й рушила до дверей, а Генрі жестом попрохав її зачекати й не поспішати з діями.
— Ні,— сказала вона, швидко обходячи дядька.— Мусимо негайно до них піднятися.
Дівчина обернулась і глянула на нього. Цієї миті вона була викапана мати: рішучий вираз обличчя, твердий погляд, ті самі губи та підборіддя. Однак її очі були іншими, у них світилася доброта, коли Пеґґі підійшла до Генрі й узяла його за руку.
— Мусимо негайно піднятися нагору,— повторила вона.
Племінниця провела його на другий поверх і, не постукавши, відчинила двері батьківської спальні. Вільям лежав на підлозі в самій нічній сорочці, його голі ноги біліли у світлі гасової лампи. Він голосно кричав і молотив кулаками об підлогу. Еліс стояла над ним. Повністю вдягнена, нерухома, її лице перетворилося на маску.
— Ти його побачив, але воно вже щезло,— сказала вона Вільямові, наче від того, чи почує, чи повірить він у ці слова, залежить усе її життя.
— Воно прийшло до тебе й пішло. Зараз його вже тут немає, а ми всі будемо тримати тебе, залишимося поряд. Ти ніколи не будеш самотнім.
Вона кілька разів повторила свої останні слова, та ніщо не могло заспокоїти Вільяма, котрий не припиняв стогнати.
Генрі не говорив нічого, та, коли Бурджесс Нокс спустився сходами, швидко відправив його назад. Він волів не проходити в глиб кімнати на той випадок, коли Вільям, помітивши молодшого брата, міг би ще дужче розхвилюватися. Дуже скоро він, узагалі, відступив у тінь, адже Еліс уже допомогла чоловікові звестися на ноги й тепер допроваджувала його до ліжка, вкладала та вкривала ковдрою.
— Вільяме, ми будемо поруч із тобою всю ніч,— говорила до чоловіка Еліс,— і якщо ти прокинешся, байдуже о котрій годині, ти побачиш тут когось із нас.
Вільям тихенько і майже заспокоєно зойкнув, а потім скрутився під ковдрою.
— Ми всі — тут, і всі залишимося з тобою,— сказала Еліс.— Пеґґі принесе зі своєї спальні стілець і сидітиме з нами, доки ти не заснеш міцно-преміцно. Але я тебе не залишу. І Генрі теж за тобою дивиться.
Вона підійшла і загасила лампу на Вільямовому боці ліжка.
— А тепер спи. Спи.
Вона тримала руку на його голові, немовби випромінюючи незворушну доброту та рішучість навпіл зі смутком. Коли Генрі спробував привернути до себе увагу, цікавлячись, чи не потрібно, бува, чогось принести з кухні, вона йому не відповіла. Пізніше, коли Вільям, здавалося, заснув, Еліс підійшла до фотеля, що стояв у кутку, сіла в нього й не відводила від чоловіка очей. Пеґґі знайшла собі стілець і сіла біля батькового ліжка. Генрі вийшов із кімнати, але не зачинив за собою дверей; він безшумно спустився сходами на перший поверх і спробував роздмухати вогонь. Сівши у фотель, він поклав на коліна книгу, але не читав, натомість чекаючи на будь-який звук, що міг би долинути зверху.
Йому здалося, що Вільям перебуває у стані чи то гніву, чи то трансу. Оскільки брат неодноразово писав про такі стани, Генрі було цікаво, як би він назвав свою теперішню поведінку і якими словами описав би реакцію на неї своєї дружини та дочки. А ще йому було цікаво, чи Вільям, коли одужає, хоч якось прокоментує те, що з ним сталося.
Трохи пізніше, почувши на сходах чиїсь кроки, Генрі, котрий, мабуть, придрімав, сів рівно. До кімнати увійшла зовиця.
— Пеґґі заснула і я зручненько її там уклала. Якщо він мене потребуватиме, я швидко зможу піднятися. Та це не знадобиться, бо тепер він спатиме протягом багатьох годин, і ніщо не зможе його збудити.
Вона всміхнулася до Генрі.
— Ти — дуже терпляча людина,— сказала Еліс.
— А ти? — запитав він.— Які слова опишуть тебе?
— Я — тільки та, котра багато чого навчилася, хоча не знала майже нічого.
— Якби тільки я мав хоч трохи твоєї мудрості та спокою,— сказав Генрі.
— У тебе є щось набагато цінніше,— відповіла Еліс.— Пеґґі обожнює тебе. Вона вважає тебе найкращим із усіх джентльменів. Я теж так думаю.
— Святкова пора — саме час для таких компліментів,— сказав він.
— Вільям страждає іноді. Його обступають якісь темні сни. І
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Майстер», після закриття браузера.