Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"

Муразов дивився пильно йому в обличчя, але бідолашний Хлобуєв нічого не міг відповісти. Муразову стало його шкода.

— Слухайте, [Семене Семеновичу]… Але ж ви молитесь, ходите до церкви, не пропускаєте, я знаю, ні утрені, ні вечерні. Вам хоч і не хочеться рано вставати, та ви встаєте ж і йдете, — ідете о четвертій годині ранку, коли ніхто ще не вставав.

— Це — інша річ, Афанасію Васильовичу. Я знаю, що це я роблю не для людини, а для того, хто звелів нам бути всім на світі. Що ж робити! Я вірю, що Він милостивий до мене, що хоч який я мерзотний, гидкий, та Він мене може простити й прийняти, тимчасом як люди відштовхнуть ногою і найкращий з друзів продасть мене, та ще й скаже потім, що він продав з доброю метою.

Почуття смутку постало на обличчі [Хлобуєва]. Старик заплакав, але нічого не заперечував.

— То послужіть же тому, хто такий милостивий. Йому так само угодний труд, як і молитва. Візьміть хоч яку роботу, але візьміть, начеб ви робили для Нього, а не для людей. Ну, просто, хоч воду товчіть у ступі, але помишляйте тільки, що ви робите для Нього. Вже з того буде вигода, що для лихого не лишиться часу — для програшу в карти, для бенкету з об’їдалами, для світського життя. Ех, Семене Семеновичу! Знаєте ви Івана Потапича?

— Знаю і дуже поважаю.

— Адже хороший був торговець: півмільйона мав; та як побачив у всьому прибуток — і розбестився. Сина по-французькому почав учити, дочку — за генерала. І вже не в крамниці чи на біржовій вулиці, а все як би зустріти приятеля та затягти в трактир пити чай. Ну й збанкрутував. А тут Бог нещастя на сина наслав. Тепер він, бачите, за прикажчика у мене. Почав знову. Справи покращали в нього. Він міг би знову торгувати на п’ятсот тисяч. «Прикажчиком був, прикажчиком хочу і вмерти. Тепер, — каже, — я став здоровий і свіжий, а тоді у мене черево, мовляв, заводилося та й водяна починалася… Ні!» — каже. І чаю він тепер в рот не бере. Щі та кашу — і більш нічого, еге ж. А молиться він, то вже так, як ніхто з нас не молиться. А що допомагає він бідним, то вже так, як ніхто з нас не допомагає; а інший радий би допомогти, та гроші свої прожив.

Бідолашний Хлобуєв задумався.

Старик узяв його за обидві руки.

— Семене Семеновичу! Якби ви знали, як мені вас шкода! Я про вас весь час думав. І от послухайте. Ви знаєте, що в монастирі є затворник, який нікого не бачить. Людина ця великого розуму, такого розуму, що я й не знаю. Та вже коли дасть пораду… Я почав йому говорити, що от у мене є такий приятель, але ім’я не назвав, що хворіє він от на що. Він почав слухати, та раптом урвав словами: «Перш Боже діло, ніж своє. Церкву будують, а грошей нема: збирати треба на церкву!» Та й зачинив двері. Я думав, що ж це значить? Не хоче, видно, дати поради. Та й зайшов до нашого архімандрита. Тільки я на поріг, а він мені з першого ж слова: чи не знаю я такого чоловіка, якому можна було б доручити збір на церкву, який був би або з дворян, або з купців, вихованіший од інших, дивився б на це, як на спасіння своє? Я так з першого ж разу і спинився: «Ах, Боже мій! Та це ж схимник призначає це діло Семену Семеновичу. Шлях для його хвороби хороший. Переходячи з книгою від поміщика до селянина і від селянина до міщанина, він узнає і те, як хто живе і хто в чому нужду має, — так що повернеться потім, обійшовши кілька губерній, так узнає місцевість і край краще від усіх тих людей, які живуть у містах… А такі люди тепер потрібні». От мені князь казав, що він багато дав би, аби знайти такого чиновника, який знав би не з паперів діло, а точно дізнався, як воно на ділі, бо з паперів, кажуть, нічого вже не видно: так усе заплуталось.

— Ви мене зовсім спантеличили, збили, Афанасію Васильовичу, — сказав Хлобуєв, з подивом глянувши на нього. — Я навіть не вірю, що ви справді мені це говорите, для цього потрібна невтомна, діяльна людина. До того ж як мені кинути жінку, дітей, яким їсти нічого?

— Про дружину й дітей не турбуйтесь. Я візьму їх під свою опіку, і вчителі будуть у дітей. Як вам ходити з торбою і випрохувати милостиню для себе, то благородніше і краще просити для Бога. Я дам вам просту [кибитку], тряски не бійтесь: це для вашого здоров’я. Я дам вам на дорогу грошей, щоб ви могли мимохідь дати тим, хто більшу від інших нужду має. Ви тут можете багато добрих діл зробити; ви вже не помилитесь, а кому дасте, той справді вартий буде. Отак їздячи, ви точно узнаєте всіх, хто й як. Це не те, що інший чиновник, якого всі бояться, і від якого [криються]; а з вами, знаючи, що ви просите на церкву, охоче розбалакаються.

— Я бачу, це прекрасна думка, і я дуже [бажав] би виконати хоч частину; та, далебі, мені здається, це понад сили.

— Та що ж нам під силу? — сказав Муразов. — Нічого, виходить, нема нам під силу. Все понад наші сили. Без помочі неба нічого не можна. Та молитва збирає сили. Перехрестившись, каже чоловік: «Господи, помилуй!» — гребе і допливає до берега. Про це не треба й помишляти довго; це треба просто прийняти за веління Боже. Кибитка вам буде зараз готова; а ви забіжіть до отця архімандрита по книгу і по благословення, та й в дорогу.

— Скоряюся вам і приймаю не інакше, як веління Боже. — «Господи, благослови!» — сказав він в собі і відчув, що бадьорість і сила стала проникати йому в душу. Самий розум його немовби став пробуджуватись надією на вихід із