Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

Олег божеволів, втративши рахунок дням в сирій окремій камері попереднього ув'язнення. За цей час переконається, що немає нічого гіршого за бездіяльність у чотирьох стінах. Чекав на суд, незалежно від вироку, наче манни небесної.

Той день назавжди закарбувався у пам'яті Чернишевського, як один із найдоленосніших. День, що вкотре розколов життя на тисячі дрібних уламків, склеювати котрі доведеться потім довгі роки, та деякі шматочки так і не зможе віднайти…

Передодень Нового року. 27 грудня. Пухнасті пластівці снігу валили ще з ночі, кутаючи та ховаючи під собою місто. Чудовий зимовий день, ідеально підхожий для того, щоб починати нове життя, проте навряд чи в суді, отримуючи безапеляційний вирок та тавро вбивці.

Олега навіть пересмикнуло, коли його ввели до зали та зустрівся поглядом із дідом, що виглядав досить втомлено та замучено. Здається, за ці місяці постарівся рази у два і був схожий на зовсім немічного й побитого життям старого.

Чернишевський добре пам'ятав, як смерть рідного сина та невістки ледь не занапастили й діда, і бабусю. Завдяки онуку змогли пережити горе втрати та піти далі. Нині історія якщо не повторювалася, то сильно спотворювалася, стаючи для людей похилого віку останньою краплею, принаймні баб Тоня не змогла прийти до суду.

У залі суду був присутній і Штормін. Останнім часом він добре підтримував Олега. Без його допомоги з адвокатом та у пошуках Ритки, Чернишевський би остаточно з глузду з'їхав в невідомості. Зі знайомих прийшли й батьки Павла. Вбиті горем, втрачені та однозначно озлоблені на нього, та відверто кажучи, їхня думка хвилювала чоловіка найменше. Він чудово знав, що ні в чому перед ними невинний.

Суд здавався нескінченним. Сидячи в невеликій камері та спостерігаючи за прокурором, що зачитував звинувачення, за свідченнями відомих і невідомих йому осіб, ловлячи на собі підбадьорливі погляди адвоката: мовляв, усе буде добре, Олег насправді слабо в це вірив. Сторона звинувачення була рішуче налаштована проти, і це автоматично передавалося Олегу.

Коли давати свідчення вийшли деякі Кротенко Дмитро Сергійович та Зінькевич Валентин Антонович, Олег остаточно зрозумів – це кінець. Зінькевич, він же Зюня – той самий, хто виявив їх із Риткою на заводі, не дозволивши піти непомітними. І Кротенко, чи то пак Крот – убивця Павла власною персоною.

Олег вважав, що раніше божеволіє? О ні! То були квіточки. Тепер настав час збирати ягідки та пожинати плоди. Де бачено, щоб убивця ходив на волі, спокійнісінько дивлячись у вічі обвинуваченому? Брехав, що випадково з другом опинився на місці злочину, ставши мимовільним свідком убивства, яке вчинив сам? Чому вірили сумнівним особам, що працювали на ватажка злочинного угруповання, а не служителю закону, що прагнув загальної справедливості? Де вона в дідька ця справедливість?

Правоохоронна система котилася на самісіньке дно, а всі спокійно  спостерігали, не втрачаючи нагоди дати зайвий стусан, наближаючи повну її знемогу. Найжахливіше, що це був фінал для Олега. Його чергова персональна поразка. Ніхто із захисту не очікував подібного. Спроби адвоката розвалити свідчення сумнівних свідків зазнали фіаско з подачі прокурора.

Отримавши останнє слово перед засіданням для винесення вироку, Олег усвідомлював, що нічого не зміниться – його засудять. Залишалося сподіватися, що дадуть не найжорстокіший вирок у вигляді позбавлення волі на п'ятнадцять років.

– Я знаю, що сьогодні мене зроблять винним у вбивстві якщо не друга, то товариша, – по залі пройшов гул здивованих голосів, але Олег лише посміхнувся. – Ви всі чудово знаєте, що я не вбивав Пашку. Не уявляю нащо, але, мабуть, комусь дуже потрібно посадити невинну людину за ґрати. Недопрацювання слідства чи налагоджена система, але факт залишається фактом – безвинних карають, а вбивці ходять на волі, – намагаючись дивитися в залі ні на кого і на всіх одночасно, чоловік зізнався: – Раніше я плекав у душі мрію, ставши на шлях боротьби зі злочинністю, звільнити це місто та домогтися правосуддя. Чи домігся? Ні. Натомість мені відомо, чим загрожує самодіяльність. Ще я зрозумів, що кожний сам за себе. Усі, хто сьогодні стоїть на боці обвинувачення не проти мене, а скоріше виключно за себе. Причини можуть бути різні. Приймаю ваше прагнення захистити себе та своїх близьких. Та якщо хтось вважає, що, позбавившись мене, звільнитися від проблем, дуже сильно помиляється. Незалежно від результату суду: залишать мене за ґратами, або випустять у залі, я боротимуся за справедливість. Особисту справедливість. Ви ще згадаєте мене...

– Протестую! – схаменувшись, обірвав прокурор, підскочивши на стільці.

– Протест відхилений, – відмахнулася суддя і, обернувшись до Олега, поквапила: – Продовжуйте підсудний.

– А я вже. – знизав плечима Чернишевський.

– Що ж... – оглядаючи залу, суддя скомандувала: – Встати! - коли присутні підкорилися, піднялася сама. Збираючи теку з документами, проголосила, стукнувши молоточком: – Суд віддаляється на нараду!

От і все! Залишилося дочекатися оголошення вироку.

Це було найгірше з очікувань, бо знати, що зараз вирішується твоя доля і сидіти, склавши руки було жахливо. Поспілкуватися з рідними та близькими під час перерви Олегу не дозволили, а знову обговорювати з адвокатом поведінку на суді та перспективи не залишалося жодного бажання. Тому кілька годин, коли його повернули у камеру, вважав за краще провести на самоті. Втім, як і багато днів до цього...