read-books.club » Сучасна проза » Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

167
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: Сучасна проза / Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 107 108 109 ... 138
Перейти на сторінку:
знати, що, по-перше, не «Лютіз», а «Лютіж». А по-друге, це не місто, а село у Вишгородському районі Київщини.

– Як це?! – здивувався Берідзе. – А чому тоді не «Лютіжський»?!

– Одне з правил української мови, чергування приголосних: «же-зе», «ха-ес», «ка-це»… Тому село – «Лютіж», а плацдарм – «Лютізький».

– Ну, знаєш!.. Я в Кутаїсі української мови не вивчав.

– А редактор, який текст перекладав?..

– А він з Рязані.

– Овва!.. Тоді наступного разу як перекладатиме, хай покаже текст мені.

– На це забракло часу, Спартаку Андрійовичу, ми вже номер здавали! Наступного разу пиши російською.

– Ви хочете бути всеукраїнським виданням чи не хочете?..

Втім, подібні конфлікти мали цілковито робочий характер і ставалися нечасто. В усьому ж іншому Берідзе був дуже задоволений роботою столичного власкора. Більш того, саме завдяки Сиваку і саме тепер він зміг нарешті підступитися до ідеї, яку виношував вже не перший місяць: як би влаштувати рекламний прес-марафон по всіх гідроелектростанціях, розташованих на Дніпрі?! А по дорозі можна було б завертати на інші об’єкти паливно-енергетичного комплексу – наприклад, на шляху з Київської ГЕС до Канівської ГЕС завітати на Трипільську ТЕС…

– Отже, Спартаку Андрійовичу, ти не тільки допоможеш зорганізувати весь цей прес-марафон, але й супроводжуватимеш редакційний десант… наприклад, до Дніпродзержинської ГЕС. А далі ми вже без тебе. Згоден?

– Аякже! Це ж робота, – відповів Сивак.

– Тільки дивись, будь ласка, щоб без твоєї улюбленої інвалідської тематики. Бо ми почнемо з Київської ГЕС…

– А давайте почнемо зі Славутича! – раптом запропонував власкор. – Це хоча й Чернігівська область, проте місто безпосередньо підпорядковано Києву. До того ж там спеціальна економічна зона. А мер там який чудовий!..

– ЧАЕС зупинено, – нагадав Берідзе, – то чи варто їхати туди?..

– Варто! Однозначно варто. Якщо хочете, щоб «Рупор Донбасу» став всеукраїнською газетою, то ми мусимо відвідати і це місто також. Мусимо!..

– Гаразд, переконав.

* * *

Саме тому сьогодні о 7:45 ранку біля старого подільського будинку загальмувала редакційна автівка «Рупору Донбасу» з чотирма співробітниками: окрім водія Прохора, до Києва прибули головний редактор Берідзе, луганський власкор Колтунов та фотокореспондентка Аджапарян. Сивак чекав на них біля під’їзду – але без речей.

– Спартаку Андрійовичу, а чому це ти отак, без нічого?.. – здивувався головред. – Час, знаєш, біжить, хоч і не має ніг…

– Сьогодні понеділок, день важкий, та й погода підкачала. І сам прес-марафон – справа клопітка.

– Це ти нам розповідаєш?!

– Отож зайдіть додому на філіжаночку кави. Зігрієтесь.

– Тільки щоб без «підігріву»! Бо пиячити перед дорогою…

– На каву, виключно на каву. Без усякого алкоголю.

Зважаючи на холод і мряку, пропозиція видалася слушною. Та й Берідзе давно вже не бачився з мамою свого київського власкора – дуже приємною літньою жінкою. Шкода, що його батько помер, царство йому небесне… Отже, якщо запрошують на каву – відмовлятися не варто.

Однак у передпокої квартири Сиваків луганчан зустріла не Агата Самсонівна, а якась незнайома молоденька дівчина.

– Знайомтесь, це Тереза, – коротко мовив власкор і звернувся до неї: – Ти з нами посидиш на кухні чи в універ свій збиратимешся?

– Я б посиділа, але…

– Ну, тоді йди. Проводжати мене не треба.

Він на мить обійняв дівчину за талію, вони швидко й рвучко поцілувалися.

– Коли повернешся?

– В суботу чи в неділю, то вже як складеться, – Спартак Андрійович запитально озирнувся на Берідзе.

– Скоріше, в неділю, – мовив той трохи розгублено.

Дівчина кивнула і зникла за дверима маленької кімнати. Натомість у передпокій вийшла Агата Самсонівна зі словами:

– Я знаю, що ви поспішаєте. Спарик мене попередив, отож я все вже приготувала. Вас четверо чи… лише троє?..

– Прохор як водій лишився за кермом, він підніматися не хоче. Автівка, наші речі, все таке.

– А Прохор – це-е-е?..

– Кажу ж, це наш водій. Агато Самсонівно, я дуже радий можливості бачити вас, але ми й справді поспішаємо.

– Тоді проходьте на кухню. Спарику, давай бекіцер[98]! Ви у нас хто?..

– Я Нінель, фотокореспондент.

– Дуже приємно! А ви?..

– Булат Васильович, власкор, як і ваш син. Тільки не по столиці, а по Луганську й Луганській області.

– Нінель, Булате Васильовичу, проходьте, проходьте всі!..

Кавували недовго – буквально хвилин десять. Потім нарешті упакувалися в редакційну автівку, поїхали спочатку на набережну Дніпра і через Петрівку – на Московський[99] міст. По дорозі Нінель про всяк випадок розчохлила фотоапарат і весь час придивлялася до вуличних пейзажів за вікном.

– Сьогодні ночуємо у Славутичі, завтра – у Вишгороді. Тому, мабуть, післязавтра ми знов проїжджатимемо тут, бо далі наш шлях лежить на Обухів і Трипілля, а звідти на Канів, – звернувся до неї столичний власкор. – Отож не поспішай шукати кадр сьогодні, коли хмарно і мрячно. А раптом післязавтра буде краща погода?..

– Спартаку Андрійовичу, ви не настільки розбираєтеся у фоторгафії, як я, – відмахнулася Нінель. – А тому не знаєте, що фотокор має бути постійно напоготові. Адже спіймати вдалий кадр можна в будь-яку мить.

– Так-так, ти першу красуню нашої редакції не відволікай, вона свою справу знає, – підтримав її Берідзе з переднього сидіння.

– От дістанемося до Славутича, тоді побачите, які щоглові сосни там ростуть на самому в’їзді до міста! Я більше таких височезних ніде не бачив. А краєвиди Києва вона наклацає післязавтра, – вів своє столичний власкор.

– Облиш, Спартаку Андрійовичу, мені зуби не заговориш.

– Я й не думав навіть…

– Не думав? Отакої! Тоді давай зізнавайся, хто ця Тереза і звідки вона?

– А що, хіба у нас кріпосне право повернулося?..

– Ну, це ж треба! – розсміявся головний редактор. – Ти, як справжній єврей, відповідаєш запитанням на запитання. І при чому тут кріпосне право, я щось зовсім не розумію.

– А при тому, що я хоч і ваш підлеглий, проте не зобов’язаний питати дозвіл у начальства на те, з ким мені жити й з ким одружуватися.

– То ви що, вже?.. – здивувався Берідзе.

– Ще тільки збираємось, – дещо ухильно відповів Сивак. – Тереза вередує, бо характер у неї, як у тої Мотрі: серце з перцем…

– У якої ще Мотрі?

– Ет, ви ж із Кутаїсі!.. – ляснув себе долонею в чоло власкор. Наступні хвилин десять він пояснював, хто такий Нечуй-Левицький і що то за повість така чудова – «Кайдашева сім’я». Реваз Нугзарович, Булат Васильович і Нінель слухали його, здивовано кліпаючи очима. Тільки Прохор кермував мовчки, не відриваючи погляд від автотраси.

– Гаразд, гаразд, Спартаку Андрійовичу, я знаю, що ти чудовий оповідач. Щодо твоєї Мотрі… чи як там її звати? Здається, по-іншому якось.

– Мотря – це з «Кайдашевої сім’ї», а мою дівчину звати Терезою.

– Ну так,

1 ... 107 108 109 ... 138
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"