Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

– А все ж таки?.. – м’яко наполягав Арнольд Артурович.

Тоді, підібгавши губи, мати підозріло глянула на сина й зітхнула:

– Ох, синку, синку! Одружуватися тобі треба, от що це мені нагадує.

– Ма-а-амо-о-о!..

– Ні, ну справді, недарма люди кажуть: сивина в бороду, біс у ребро. А мій синочок усе ще не жонатий та й не жонатий.

– А що, хіба видно, що у мене сивина у бороді пробивається?..

Арнольд Артурович стурбовано подивився у дзеркало й додав:

– Я нібито гладко голюся, отож як ти помітила? Скажи.

– Синочку! Тобі вже за сорок, тому голись чи не голись, а рідну матір не обдуриш, – кивнула Генріетта Густавівна – Я все знаю, все!..

Як би там не було, а дев’ятикласниця Корзун на прізвисько Таткатутка раптом почала демонструвати неймовірні успіхи на факультативі з прикладної математики. А коли Тетянка явно перегнала однокласників, Арнольд Артурович поставив питання про додаткові індивідуальні заняття. Попервах вона віднікувалася, проте зрештою все ж погодилась на пропозицію вчителя. Бо як же не погодитися?! Талант потребує постійної уваги, наполегливої роботи з його розвитку – тільки так можна досягти успіху в житті! Тим паче якщо школа сама по собі забезпечить поглиблене знання англійської, а факультатив – навіть загальні навички з прикладної математики… Для майбутнього життєвого успіху зовсім непогано!

– Синочку, ти з глузду з’їхав, чи що?! – спитала його Генріетта Густавівна після того, як талановита учениця вперше відвідала їхню оселю, де Арнольд Артурович призначив додаткові заняття.

– Ти до чого це, мамо?..

– Вона ж неповнолітня, Тетянка ця твоя!

– Звісно, що неповнолітня. Інакше б вона у школі не навчалася.

– Синочку, я про інше.

– Та у мене шість класів отаких неповнолітніх! І що з того?

– Але ж вдома ти займаєшся лише з нею… з пасією цією твоєю, а не з усіма цими твоїми шістьма класами.

– Але ж, ма-а-амо-о-о, яка з моєї Таткатутки пасія?! Це просто найталановитіша учениця у її класі, я її репетитор, готую дівчинку до вступу в інститут… чи в університет – її сім’я ще не вирішила.

– Ага-а-а, отож Таткатутка – це вона, пасія твоя?

– Ну, ма-а-а!..

– Синочку! Звісно, я нікому не скажу, що там відбувається на ваших факультативних домашніх заняттях. Та ще й за зачиненими дверима, хоча я все чую навіть через них.

– Але ж, ма-а-а!..

– Займайтеся собі спокійно чим хочете! Тим паче це так нагадує мені «Рабиню Ізауру»[113], яку я б із величезним задоволенням передивилася знов!.. Якби ти тільки знав, до чого зворушливий це фільм!..

– Ну, ма-а-а-мо-о-о, скільки можна чіплятися до мене з цією твоєю дурнуватою «Рабинею Ізаурою»?! Пиши листи на телебачення в Москву…

– Я й пишу, а ти як собі думав? – скрушно зітхнула Генріетта Густавівна. – Гаразд, кохайтеся скільки хочете. Тільки дивіться обоє, щоб обережніше. Щоб без небажаних наслідків. Без вагітності й такого іншого.

– Ну, ма-а-а!..

– Сподіваюсь, у вас усе складеться, коли ця твоя Таткатутка нарешті досягне повноліття. А втім…

Вона лише рукою махнула й відтоді не втручалася в хід домашніх занять, які успішно тривали. Принаймні як і попросила Генріетта Густавівна – без небажаних наслідків, яскраво й талановито зображених режисером Зораном Чалічем у стрічці «Кохай, кохай, та голови не втрачай»[114].

Однак через півроку з’ясувалося, що такий стан речей влаштовує далеко не всіх – навіть попри відсутність сумнозвісних наслідків… Ще зранку середи 7 березня ні в чому не проглядалося найменших ознак майбутньої біди. Дочекавшись першої ж великої перерви, хлопці виставили дівчат з кабінету фізики у коридор, а самі заходилися розкладати по партах подарунки, закуплені з нагоди Міжнародного жіночого дня. Окремим елементом поздоровлення став привітальний напис, виконаний крейдою на класній дошці. Коли все було готово, однокласницям дозволили зайти…

І тут усі ахнули! Адже роздивившись персональні подарунки (невеличкі глиняні статуетки оленів, у складчину куплені в сувенірній крамниці), дівчата подивилися на дошку, а там!.. Середня частина великих каліграфічних літер була розмашисто, немовби широким рухом витерта, а в утвореній смузі красувався трохи кривуватий напис:

Таткатутка – классна прастітутка!

Від несподіванки усі попервах заклякли, хто де стояв чи сидів. Потім заливаючись гіркими слізьми, Тетянка Корзун прожогом вилетіла з класної кімнати у коридор. Тоді нарешті почалося імпровізоване «слідство», яке, втім, жодного результату не дало. Як і термінові комсомольські збори, влаштовані у присутності вчительки фізики і частково – за рахунок її уроку. Єдиним відчутним результатом спонтанних розбірок стало те, що про тісні стосунки математика й неповнолітньої учениці під виглядом факультативних занять дізнався увесь педагогічний колектив…

Наслідки не забарилися. Насамперед Таткатутка відібрала у Арнольда Артуровича свій маленький символічний подаруночок, колись зроблений нею під впливом Карлоса Кастанеди[115], – Ловця Усіх Бід. То був маленький округлий камінчик-гладиш, без дозволу «позичений» у діда, а потім власноруч обплетений вигадливим об’ємним візерунком грубою червоною ниткою і на ній же підвішений. Якщо вірити Вченню Дона Хуана[116], цей талісман мав охороняти його власника від усіх бід. Іншого способу пригасити вчинений однокласниками рейвах горопашна не придумала…

Ясна річ, носіння на шиї Ловця Усіх Бід абсолютно не допомогло: зранку післясвяткової п’ятниці 9 березня на вхідних дверях квартири Корзунів з’явився такий самий косий напис крейдою, як і на класній дошці. Природно, батьки зажадали пояснень, після чого не тільки шкільне життя Тетянки, але й атмосфера вдома стала вкрай нестерпною. Кінець кінцем усе вилилося у жахливий вчинок: зацькована з усіх боків Таткатутка розітнула собі вени. Проте її встигли врятувати.

Через деякий час дівчину з реанімації виписали, але батьки перебували при ній невідлучно, побоюючись повторення спроби суїциду. А тому на засідання шкільної педради запросили діда постраждалої – простого гастрономного вантажника. Сам же Денис Єгорович небезпідставно побоювався, що не втримається і таки скрутить в’язи нахабному коханцеві своєї онуки. А тому від гріха подалі, як «запобіжник» запросив разом із собою вірного напарника.

Хоча Ремка Богораз уже закінчив інститут і тепер навчався в аспірантурі, проте все ще продовжував потроху «підхалтурювати» вантажником, як і в студентські роки. Зважаючи на непрості часи, що настали для радянської науки (особливо для гуманітарної сфери), прощатися остаточно з таким «хлібним місцем», як підсобка гастроному, було недоцільно. Тим паче що, зважаючи на можливість діставати пристойні харчі, становище аспіранта Богораза на рідній кафедрі ставало «непохитно-залізобетонним», чим Ремка безсоромно користався.

А тому його дружба з Гориничем лише міцнішала. То до кого ж іще Денис Єгорович міг звернутися із таким делікатним проханням, як сходити разом на педраду?! І добре, що Ремка погодився. Бо хто ж знав, що Арнольд Артурович раптом почне чіплятися до літнього вантажника