Читати книгу - "Мартін Іден, Джек Лондон"

Запрошення на обід і далі сипалися на Мартіна, і що більше їх було, то дужче він дивувався. Він сидів як почесний гість на банкеті одного фешенебельного клубу в товаристві відомих людей, про яких багато чув і читав, і всі вони наперебій розповідали йому, як, прочитавши в «Трансконтинентальному місячнику» «Передзвін», а в «Шершні» - «Пері й перли», одразу відчули силу його хисту. «А я тоді був голодний і обідраний,- думав Мартін,- Чому ви тоді не запросили мене на обід? Тоді це було б саме вчасно. Роботу ж було вже скінчено. Якщо ви частуєте мене за мою роботу, чому ж ви не частували мене тоді, коли я хотів їсти? Ні в «Передзвоні», ні в «Пері й перлах» не змінено жодного слова. Ні, ви мене частуєте не за роботу мою, ви частуєте мене тому, що тепер усі це роблять, бо частувати мене почесно. Ви частуєте мене, бо ви стадне бидло, бо ви частка темної юрби, яку опанувала одна сліпа й владна думка - частувати Мартіна Ідена. А що вам до самого Мартіна Ідена й до його творів?» - сумно питав він себе і підводився, щоб мудро й дотепно відповісти на мудрий і дотепний тост.

І так діялося скрізь. Куди б його не запрошено - до клубу, до світської вітальні чи на літературний вечір,- всюди мусив він вислухувати, яке враження справили «Передзвін» та «Пері й перли», вперше з'явившися друком. І щоразу Мартін мучився від невисловленого запитання: «Чому ж ви тоді не нагодували мене? Роботу ж було вже скінчено! «Передзвін» та «Пері й перли» не змінилися з тої пори ні на йоту. Вони й тоді були такі ж художні, як і тепер. Але ви частуєте мене не за них і не за інші мої твори. Ви частуєте мене, бо тепер це в моді, бо всі тільки й марять про те, щоб почастувати Мартіна Ідена».

І не раз у такі хвилини перед Мартіном несподівано виростав молодий гульвіса у грубій куртці й крислатому капелюсі. Це трапилося з ним якось в Окленді на одних зборах. Зійшовши на естраду, він раптом побачив, як у широкі двері великої зали ввійшов той самий парубок у грубій куртці й крислатому капелюсі. П’ятсот елегантних пань повернули голови туди, куди пильно вдивлявся містер Іден, щоб подивитися, що він там бачить. Але вони нічого не побачили в порожньому проході. А Мартін усе дивився на того шибайла, як він перевальцем підходить ближче, і все чекав, що він от-от зніме капелюх, якого він ніколи не скидав. Нарешті підступив він до помосту й став підійматись. Мартінові плакати хотілося над тінню своєї юності, коли він подумав, що на неї чекає. А постать та підступила прямо до Мартіна і раптом зникла, немов розчинилася в ньому самому. П’ятсот елегантних пань легенько плескали затягнутими в рукавички долонями, щоб підбадьорити великого письменника, який чомусь раптом зніяковів. Мартін струснув із себе видиво, посміхнувся і почав промовляти.

Директор школи - добродушний дідуган - спинив якось Мартіна на вулиці і нагадав йому сцену в його кабінеті, коли Мартіна виключено з школи за бійку.

- Я читав у журналі ваш «Передзвін»,- сказав він.- Чудово! Не гірше від Едгара По. Чудово, я одразу сказав, що чудово.

«Еге ж. А після того ви двічі бачили мене на вулиці і не впізнали,- мало не вихопилося в Мартіна.- Я був голодний і щоразу саме біг до заставника. Роботу ж було вже скінчено тоді! Але ви мене не впізнали. Чому ж упізнали тепер?»

- А я оце недавно казав жінці, що непогано було б запросити вас як-небудь на обід,- провадив директор.- І вона цілком погодилася зі мною.

- На обід?! - аж гаркнув Мартін.

- А так, так, на обід,- розгублено забубонів старий.- Заходьте запросто перекусити зі мною, старим своїм учителем... Ну й шибеник же ви! - Він боязко поплескав Мартіна по плечі, спромагаючись на жартівливий тон.

Мартін якось отупіло рушив далі. На розі він спинився і порожнім поглядом роззирнувся.

- Тьху ти, чорт! - пробурмотів він.- Я, здається, налякав старого!

Якось до Мартіна прийшов Крейс - Крейс із «справжніх людей». Мартін щиро зрадів йому і вислухав якийсь фантастичний проект, що міг би зацікавити його швидше як письменника, аніж як фінансиста. Викладаючи подробиці свого плану, Крейс раптом згадав про «Ганьбу сонця» і заявив, що там безліч дурниць.

- Але я прийшов сюди не філософію розводити,- сказав він.- Я хочу знати одно, чи дасте ви на цю справу тисячу доларів?

- Ні, я не такий уже дурний, як вам здається,- відповів Мартін.- Але я от що можу зробити. Ви дали мені найкращий вечір у моєму житті. Ви дали мені те, чого не можна купити ні за які гроші. Гроші в мене є, і вони для мене нічого не важать. Я охоче дам вам просто так тисячу доларів, які не мають для мене ніякої вартості, в подяку за той вечір, що був для мене просто безцінний. Вам потрібні гроші. А я маю їх аж занадто. Ви прийшли по них. Тож нащо втягувати мене в якісь там справи? Ось беріть їх, га й годі.

Крейс нітрохи не здивувався. Узяв чек і сунув собі в кишеню.

- За такої умови я скільки завгодно можу вам цих вечорів постачити,- сказав він.

- Занадто пізно,- Мартін похитав головою.- Той вечір неповторний. Я був як у раю. Для вас то було звичайна річ, авжеж, а для мене - велика подія. Такого захоплення я вже ніколи більше не зазнаю. З філософією я покінчив. Не хочу й чути про неї.

- Це перші гроші, що я заробив філософією,- зауважив Крейс на порозі.- І одразу ж мені увірвалось.

Одного дня місіс Морз, проїжджаючи вулицею повз Мартіна, усміхнулась до нього й кивнула головою. Він теж усміхнувся й зняв капелюха. Цей випадок не справив на нього ніякого враження. Ще місяць тому він би обурився або здивувався і