Читати книгу - "Вибрані твори"

— Цілковита правда.

Настає мовчання. З кухні виходить Дар’юшка і з виразом тупої скорботи, підперши кулачком обличчя, спиняється в дверях, щоб послухати.

— Ех! — зітхає Михайло Авер’янович. — Захотіли від нинішніх розуму!

І він розповідає, як жилося колись здорово, весело й цікаво, яка була в Росії розумна інтелігенція і як високо вона ставила поняття про честь і дружбу. Позичали гроші без векселя, і вважалося за ганьбу не подати руку допомоги товаришеві в скруті. А які були походи, пригоди, сутички, які товариші, які жінки! А Кавказ — який дивний край! А дружина одного батальйонного командира, чудна жінка, надівала офіцерський одяг і їздила вечорами в гори, сама, без провідника. Кажуть, що в аулах у неї був роман з якимсь князьком.

— Царице небесна, матінко… — зітхає Дар’юшка.

— А як пили! Як їли! А які були одчайдушні ліберали!

Андрій Юхимович слухає й не чує, він про щось думає і сьорбає пиво.

— Мені часто сняться розумні люди і розмови з ними, — каже він несподівано, перебиваючи Михайла Авер’яновича. — Мій батько дав мені прекрасну освіту, але під впливом ідей шістдесятих років примусив мене стати лікарем. Мені Здається, що коли б я тоді не послухався його, то тепер був би в самому центрі розумового руху. Мабуть, був би членом якого-небудь факультету. Звичайно, розум теж не вічний і минущий, але ви вже знаєте, чому я до нього прихильний. Життя е досадна пастка. Коли мисляча людина досягає змужнілості і доходить до зрілої свідомості, то вона мимоволі почуває себе ніби в пастці, з якої нема йиходу. Справді, проти її волі покликано її якоюсь випадковістю з небуття до життя… Навіщо? Хоче вона дізнатися про зміст і мету свого існування, їй не кажуть або кажуть нісенітниці; вона стукає — їй не відчиняють; до неї приходить смерть — теж проти її волі.

І ось, як у тюрмі, люди, зв’язані спільним нещастям, почувають себе легше, коли сходяться до гурту, так і в житті не помічаєш пастки, коли люди, схильні до аналізу й узагальнень, сходяться разом і діляться гордими, вільними ідеями. З цього погляду розум є насолода незамінна.

— Цілковита правда.

Не дивлячись співрозмовникові в очі, тихо і з паузами, Андрій Юхимович далі говорить про розумних людей та розмови з ними, а Михайло Авер’янович уважно слухає його і погоджується: «Цілковита правда».

— А ви не вірите в безсмертя душі? — раптом питає поштмейстер.

— Ні, шановний Михайле Авер’яновичу, не вірю й не маю підстав вірити.

— Признатися, і в мене є сумнів. А хоча, проте, в мене б таке почуття, начебто я ніколи не помру. Ой, думаю собі, старий хрін, помирати пора! А в душі якийсь голосочок: не вір, не помреш!..

На початку десятої години Михайло Авер’янович іде додому. Надіваючи в передпокої шубу, він каже, зітхаючи:

— Однак, в яку глушину занесла нас доля! Найдосадніше, що тут і помирати доведеться. Ех!..

Провівши приятеля, Андрій Юхимович сідає за стіл і знову починає читати. Тишу вечора і потім ночі не порушує жоден звук, і час, здається, спиняється й завмирає разом з лікарем над книгою, і здається, що нічого не існує, крім цієї книги й лампи з зеленим ковпаком. Грубе, мужицьке обличчя лікаря потроху освітлюється усмішкою зворушення й захоплення перед поступом людського розуму. «О, чому людина не безсмертна? — думає він. — Навіщо мозкові центри і звивини, навіщо зір, мова, самопочуття, геній, якщо всьому цьому судилося піти в землю і, кінець кінцем, охолонути разом з земною корою, а потім мільйони років без сенсу і без мети кружляти з Землею навколо Сонця. Для того, щоб охолонути й потім кружляти, зовсім не треба витягати з небуття людину з її високим, майже божим розумом, і потім, немов на глум, обертати її в глину.

Обмін речовин! Але яке боягузтво втішати себе щщ сурогатом безсмертя! Позасвідомі процеси, що відбуваються в природі, нижчі навіть за людську дурість, бо в дурості є все-таки свідомість і воля, а в процесах — анічогісінько. Тільки боягуз, в якого більше страху перед смертю, ніж гідності, може тішити себе тим, що тіло його згодом буде жити в траві, в камені, в жабі… Бачити своє безсмертя в обміні речовин так само дивно, як пророкувати блискуче майбутнє футлярові після того, як розбилася й стала непридатною дорога скрипка».

Коли б’є годинник, Андрій Юхимович відкидається на спинку крісла й заплющує очі, щоб трохи подумати. І зненацька під впливом хороших думок, вичитаних з книги, він кидає погляд на своє минуле й сучасне. Минуле огидне, краще й не-згадувати про нього. А в сучасному те саме, що в минулому. Він знає, що в той час, коли його думки кружляють разом з охололою Землею навколо Сонця, поряд з лікарською квартирою, у великому корпусі нудяться люди в хворобах і фізичному бруді; може, хто-небудь не спить і воює з нужею, хто-небудь заражається бешихою або стогне від туго затягнутої пов’язки; може, хворі грають в карти з сиділками й п’ють горілку. У звітному році було обдурено дванадцять тисяч чоловік; вся лікарняна справа, як і двадцять років тому, побудована на крадіжках, чварах, плітках, кумівстві, на грубому шарлатанстві, і лікарня, як і перше, являє собою установу неморальну й дуже шкідливу для здоров’я жителів. Він знає, що в палаті № 6, за гратами, Микита б’є хворих і що Мойсейко щодня ходить по місту і жебрачить.

З другого ж боку, йому чудово відомо, що останніх двадцять п’ять років з медициною сталася казкова зміна.