Читати книгу - "Пташиний спів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Скажіть йому, нехай шукає будинок з блакитними ліхтарями. Або якщо хоче дешевше, то з червоними. Я можу запропонувати трьом чоловікам чудову вечерю, кімнату з чистою постільною білизною та свіжу яєчню з кавою на сніданок — за прийнятною ціною. Але, на жаль, це все. Якщо хочете, можете приходити.
— Дякую. Скажіть, а в місті є бари, куди ходять місцеві? Не солдати, а прості люди, які тут живуть?
— Так, є два чи три заклади у бік вулиці Бове — якщо від неї ще щось залишилося.
— Давайте, друже, — поквапив його шотландець. — Що вона каже?
— Вона каже, що для того, чого ви хочете, є спеціальні заклади.
— Господи, — промовив майор, густо видихаючи дим, — вона говорить як дельфійський оракул.
Шотландець не виглядав переконаним, і Стівен не хотів зіпсувати йому вечір.
— Ні, ні, — заперечив він. — Вона говорила дуже приязно. Вона може запропонувати вам ночівлю та... І взагалі, я упевнений, що вона не проти і далі розважатися.
На обличчі шотландця з’явилося полегшення.
— Ну, добре. Давайте ще вип’ємо. Андерсоне, твоя черга.
Стівен нахилився до Елліса і тихенько зашепотів на вухо:
— Я вийду ненадовго прогулятися — тут надто спекотно. Та якщо я не повернуся — ви впораєтеся? У вас є гроші?
— Так, усе добре. Мені тут подобається.
Стівен налив йому повну склянку віскі, а пляшку із залишками заховав у кишеню.
— Ну гаразд, побачимося пізніше.
На вулиці знову стало зимно, але Стівен радів холодному повітрю після задимленого бару. Він щільніше загорнувся у шинель та підняв комір. Пес обнюхував бордюрні камені. Він хвацько біг вниз вулицею, його білий хвіст високо стирчав над спиною в слабкому світлі місяця. У пса були свої справи; у більшості людей в місті були свої справи, і, хоча крамниці вже були зачинені і темні, Стівен бачив крізь вікна мовчазні прилавки, за якими лежали рулони в магазині тканин або стояли пляшечки у аптеці. Завтра в крамниці пекаря люди будуть звично обмінюватися формальними фразами; регулярне побажання доброго ранку відвідувачами власнику крамниці, потім іншим відвідувачам; покупець отримає свій хліб зі звичними подяками навзаєм. Можливо, хтось поведе бровою або знизає плечима на знак того, що все іде не так, як хотілося б, але нічого не вдієш. У більшості життя буде тривати, як і раніше, — у них немає вибору. За крамницею пекаря була м’ясна крамниця, де пропонували три різні сорти конини. На дорогах та у траншеях лінії укріплення точно не було нестачі цього продукту, хоча про його якість краще не згадувати.
З бару на іншому боці вулиці лунали пісні, і він пішов подивитися. Увійшовши всередину, він знов опинився в оточенні солдатів, тільки тут майже всі були британськими молодшими офіцерами. Їхні молоді обличчя розчервонілись від випитого, і багато з них створювали галас, щось середнє між промовою і сміхом, схожим на ричання. Стівен уже увійшов, і тепер не можна було просто повернутися та вийти — це було б неввічливо, тому він пробився до бару та замовив напій.
У кутку хтось із молодих офіцерів акомпанував на піаніно, але далеко не всі в барі співали ту саму пісню. Перед Стівеном виникло чиєсь молоде обличчя.
— Я вас раніше тут, у «Шарлі», не бачив. Ви з якого полку?
Стівен відчув, як руки юнака схопили гудзик на його куртці та почали вивчати. Ґудзик не дуже його вразив.
— Ви в боях були?
— Довелося.
— Нещасні. Завжди вас під гармати кидають, правда?
— Часто ще і під свої.
— Не сприймайте це серйозно. Я дуже перепрошую. Здається, мене зараз знудить.
Хлопець просунувся попри Стівена та, хитаючись, попрямував до дверей.
— Ви краще підіть подивіться, як там ваш друг, — звернувся Стівен до лейтенанта, котрий сидів поруч.
— Господи, знову! Його що, нудить? Йому дуже страшно, у цьому вся його проблема. Вибачте.
Стівен відчув, як його вже хитає у щільному натовпі бару вперед та назад. Усі раптом почали співати — гучно та впевнено. Врешті-решт він звільнився та пробився до виходу. На вулиці він швидко пішов у бік вулиці Бове.
Невдовзі він знайшов тихий бар з білими шторами на вікнах. Біля шинквасу стояло кілька чоловіків, спираючись ногами на рейку внизу. Вони підозріло на нього глянули, але кивнули та відповіли на його привітання.
Стівен узяв собі випити та сів біля вікна. Тут було тихо й прохолодно, і це дозволяло зібратися з думками. Він заплющив очі та спробував насолодитися тишею, відсутністю гармат, але його мозок був занадто напружений. Стівен подумав, що коли випити ще трохи, то він зможе досягти потрібного рівня спокою. Але насправді йому була потрібна, збагнув він, близькість із людьми. Не та вимушена, котра на фронті, а добровільна, дружня.
Він розплющив очі та подивився вперед. У бар увійшла жінка і зараз біля стійки купляла пляшку якогось зеленого лікеру. Вона стояла до нього спиною, а її голову покривав темний шарф. Коли вона повернулася до нього обличчям, тримаючи пляшку в руках, шлунок Стівена стиснувся від хвилі шоку, яка пройняла його аж до рук.
Жінка глянула навкруги, побачила
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пташиний спів», після закриття браузера.