Читати книгу - "Смерть Верґілія"

— Аж ніяк? — Дивно, але цього разу розбіжність у поглядах не збудила у Авґуста ще глибшого роздратування, навпаки, в його голосі почулися навіть нотки примирення. — Тоді як? Тоді що ж?

— Завдання часу — не слово і не мистецтво, а чин; пізнання — лише у чині…

— Я ще раз питаю, Верґілію: тоді чом же усе ж — тільки символ?

Важко, дуже важко було розмовляти, а міркувати… ох, міркувати — ще важче.

— О Авґусте, неземне у земному пізнати і завдяки цьому пізнанню надати неземному земного образу — як слова у формі, як творіння у формі й саме тому як чину у формі — ось у чому суть справжнього символу; внутрішньо й зовнішньо він — вияв свого праобразу, він містить праобраз в собі й сам міститься в ньому, достоту як і твоя держава, сповнена римського духу, в ньому ж таки й закорінена; і символ, втілений у неземному, яке він уособлює, до якого він навіть належить, сам переживає час, розростаючись і підносячись у своїй довговічності, підносячись у своєму зростанні до істини, яка смерть подолає і знаком якої він був споконвіку…

— То ось який вигляд у справжнього символу… — Цезар, здавалось, аж ніби замислився, хоч міна його промовляла, що йому щось не втямки. — У символу, що прагне бути чимсь більшим, ніж символ поверхні…

— Так, справжній символ, непроминущий і цілісний; справжній мистецький витвір, справжня держава… Непроминуща і цілісна істина в символі.

— Перевірити, чи резонні твої міркування, я змоги не маю… Дуже глибокі вони і складні.

Перевіряти нічого й не треба; чого не розумієш, того не варто і перевіряти, треба просто прийняти на віру, навіть якщо ти — сам Цезар.

— Ти приніс мир і порядок; на ґрунті, що його в такий спосіб ти підготував своїм чином, у майбутньому набиратимуть сили, долаючи смерть, усі пізнавальні діяння, і творіння твоє, що вже тепер стало символом їхнім, зростатиме їм назустріч… Невже тобі цього замало, о Цезарю Авґусте?

У Цезаря, що вже зібрався іти, нарешті з’явився замислений усміх:

— Дуже глибоко це і складно… Може, це вже і є те пояснення, яке ми хотіли приберегти для Мецената?

— Можливо… не знаю…

Чом же Цезар не йде, коли вже зібрався піти? Так, надто це глибоко й складно, надто виснажливо, надто нестерпно; далебі, з цією розмовою слід було зачекати до зустрічі у Мецената чи й узагалі відкласти її. Відкласти на потім, надалі. М’яко дзюрчав водограй у стіні, і дзюрчання його відлуння, що дзюрчало довкола, дзюрчало внизу, десь у глибині, дзюрчало вбік моря, до нічних його хвиль, дзюрчало, саме вже немовби та хвиля, немов білогрива та хвиля у мороці, — те відлуння промовляло-дзюрчало до голосу Плотії, що плив у німому мовчанні крізь це неугавне дзюрчання, сріблясто осяваючи ніч, чекаючи, коли піде Цезар, нічної самоти чекаючи. Це ще ніч? Ох, як тяжко підіймати повіки… Відкласти цей день, відкласти цю ніч!

Та попри те, що Цезар хвилину ще тому збирався піти, несподівано він передумав; схоже, йому спало на гадку іще щось, і раптом він знов опустився у крісло; сидячи боком і звісивши руку зі спинки, він мав вигляд людини, що не хоче ні йти, ні лишатися; хвилю помовчавши, нарешті сказав:

— Може, воно таки й слушно… може, все, що ти кажеш, і слушно, та не гоже нам жити у хаосі символів.

— Жити?..

Хіба тут про це ще ішлося? Хіба йшлося іще про життя? О, який ніжний, який звабний цей дзюркіт довкола… Жити, ох, жити і жити, щоб нарешті померти…

Хто ж ухвалить такий рішенець? Чий голос його провістить?

Плотія не озивалася.

А Цезар промовив:

— Не забуваймо, що є ще й реальність, хоч нам і не лишається нічого іншого, як тільки виражати її і втілювати в символах… Ми живемо, і це — реальність, проста й очевидна реальність.

Лише у символі можна збагнути життя, лише у символі можна відбити символ; нескінченний ланцюг тих символів, і позбавлена символу сама тільки смерть, до якої ланцюг цей тягнеться, так ніби смерть — його найостанніша ланка й воднораз за його уже межами, так ніби символи всі лише задля того і створені, щоб усе ж показати, що символам смерть непідвладна, далебі, так ніби тільки у смерті мова й змогла повернути собі простоту свою первісну, так ніби смерть — місце народження простої земної мови, цього найбільш земного з-поміж земних, а проте і найбільш божественного з-поміж божественних символів. Усю людську мову осяює усмішка смерти… І нарешті озвалася Плотія: «Все реальне — німе, і нам жити в його німоті; вирушай у реальне, я піду за тобою».

— Подолавши ланцюг нескінченний символів, усе глибше і глибше безчасся долаючи… Ставши у символі символом, настане реальність, умирання без смерти…

Цезар нарешті всміхнувся:

— Так, глибока й складна ця реальність… Ти справді гадаєш, що все реальне підпорядковане таким складним умовам? Між ними і тими, що їх, на твою думку, визначає символ, я майже не бачу різниці.

Авґуст сидів зовсім близько, проте його голос, на диво, долинав із якоїсь незмірної далечі; не менш дивувало і те, що його власні слова пролунали, здавалося, з іще більшої далечі, хоч і з її протилежного боку:

— Символ реальности, реальність символу… ох, і лише в кінці, аж у самім кінці одне переходить у друге…

— Я, мій Верґілію, вірю в реальність простішу; я вірю, наприклад, у тверду і надійну реальність оцих наших буднів… атож, мій Верґілію, саме в звичайну буденну реальність…

Кожне слово людське у своєму навіть зовсім простенькому значенні походить від смерти, а крім того, воно постає під склепінням ніщоти, яке неосяжно здіймається за подвійною брамою смерти й породжує всяку реальність; всі слова постають з неосяжности, і через це саме той, хто їх чує, хто до них прислухається, — вже навряд чи й він сам, він стає кимось іншим, далеким-далеким від себе самого, позаяк прилучається до неосяжности.

— Простота наших предків і пращурів, любий Верґілію, і Енея твого простота… У простоті своїх буднів вони зводили римську державу.

Небеса віщували затемнення сонця, лев’ячі барви мигали в примарному світлі, гарцювали на хвилях Посейдонові коні, і невидимим став Фебів лев… Невже запряг небесний уже обірвав посторонки, забув про божественні шори і повернувся до табунів у водах? О, то встає вже ранкова зоря, омита океанськими хвилями, — та, за якою простує Венера, обравши собі її за провідну. О, вже на схід ця зоря-провідниця повертає святу свою голову і